— Киянин єси! За свого князя й руку тягнеш.
— Вiн такий мiй, як i твiй. Од князя нiчого не маю. Речу тiльки: треба нам на столi тверду руку, а не тверду голову.
Отрок сiв на коня й ударив його в боки поробошнями, кiнь рушив ускач, i комонник запiдстрибував, бо не мав сiдла й їхав навохляп. I коли пристав до невеликого гурту, що процокотiв одчиненими ворiтьми з городу, один з можiв, якi допiру сперечалися, сердито сплюнув:
— Богданiв послух!
А другий задумливо мовив:
— Оддали смо конi свої степовикам нi за вилущене зерня.
Третiй же, кахикнувши, завважив:
— А мабути, iстину рече отрок…
Тим отроком був Людота, городиський ковальчук, який пристав до Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичiв.
В ЛIТО 429-е
Вже друге лiто сидить патрiархом у царi-городi Константинополi антiохiйський священик Несторiй. I далi которається прями велiми Христова паства. I рiк Несторiй: «Марiя народила не Бога, але Христа, тож i слiд називати її не Богородицею, а Христородицею». Й повстав увесь Константинополь проти нового патрiарха свого, й стала супротиву йому сама всемогутня Пульхерiя, хоч iмператор i возлюбив Несторiя.
Варвари ж рвали зубами плоть iмперiї Всхiдньої, й не було кому вийти на прю з ними, й вiдкупались од них Пульхерiя, й Хрисафiй, i Теодосiй, котораючись у прях богоприятних.
В ЛIТО 430-е мiсяця серпня
Повернувшись додому зi сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко – самому тримати довжелезну залiзяку й витоншувати її, вхопивши молот однiєю рукою коло обуха, було дуже незручно, та квапитись отрок не мав куди й працював та працював далi, нахекавшися за день. Коваль Стоян пiсля того бiльше жодного разу не поцiкавився його роботою, чи забув, чи, може, тiльки вдавав забудькуватого, й Людота теж не розмовляв iз ним про се.
Та одного разу, кiнчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахiдне сонце й сiв на високому порозi кувачницi. Так вiн робив щовечора – скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспiд i сiдав перепочити на порiг, перш нiж iти додому. Але того дня передницi не скинув, i се дуже здивувало ковальчука. Вiн теж не наважувався дiставати зi стрiхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, пiдвiвся й сказав:
— А де вiн є?
— Вiн? – для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, i полiз у зчорнiлу солом'яну стрiху, куди на нiч ховав свою кузнь.
Коваль Стоян пiдкинув у горнило вугiлля й сам-таки почав роздмухувати – мовби хотiв пiдкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, i Людота зрадiв, бо вуйко заразом цiнував його роботу.
Се було в мiсяцi серпнi, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пiзно, майже пiд опiвнiч, i ворота в Городищi стояли вiдчиненi або ж сухо рипiли, раз по раз пропускаючи спiзнiлих жатварiв.
I щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм i поклав його на кувало, як почувся квапливий кiнський тупiт i повз кувачницю промайнуло двоє верхи.
То виявились нетутешнi можi, якi їхали в бiк хоромця, де сидiв їхнiй годований мiж Глiб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Вiн трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людотi:
— Не рiк єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богдановi.
Та Людота не вiдповiв, i досi пильно дивлячись услiд комонникам, що проминули Глiбiв дворець i погнали далi, здiймаючи по собi опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тiльки тепер повернувся до нього видом:
— Пощо, речете? А по то… – й махнув рукою туди, де зникли комонники.
Коваль стояв, i розпечений кiнчик меча холов швидко й видимо. Вiн посунув його знову в горно й пiдiйшов до дверей.
— А хто то були?
— Отi? – перепитав ковальчук. – Не вiдаю. – Й лише по добрiй хвилi додав: – Привидiлося, що то Рогволод iз княжичем своїм.
— Рогволод?
— Мабути, що так i є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим…
— Що має чинити тут? Уп'ять заративсь iз кимося?
— Дажбог вiдає…
Людота почав смикати за важiль мiха. Тяг невважливе й слiпно, й легке деревне вугiлля розлiталося навсiбiч.
В цей час двоє комонникiв, одного з яких упiзнав Людота, бо то й насправдi був Великий князь витичiвський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному вiд кувачницi краї села, пiд самою засiкою, де в невеликiй пiвземлянiй хижi мешкав дiдо Смiл, вiдьмак, вiдун, ворожбит i зiлляр, який умiв шептати вiд урокiв, од страху, проти перестрiту, вiд чорної й морової болячки й од усiх на свiтi хвороб. Скiльки дiдовi рокiв – того нiхто не знав, бо найбiлiшi старцi Городища пам'ятали його таким, яким був вiн зараз. Однi накидали йому сто двадцять лiт, iншi сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усi ж мали його за безсмертника чи навiть перевертня, що блукає з однiєї душi в другу, всi боялися Смiла, й кожен бiг до нього, коли траплялася бiда й непереливки.
Дiдо вже майже нiчого не бачив, лише зблизька, впритул мiг упiзнати людину, та не було в свiтi такого, про що б вiн не чув i не вiдав, тому здебiльшого Смiла й називали просто вiдуном.
— Держ конi! – сказав своєму супутниковi Рогволод, i той буркнув:
— Iди, княже, не поймуть їх вовки…
То був витичiвський велiй болярин Ждан. Старий вiдун зустрiв Рогволода в порозi, високий, на диво ставний i ввесь бiлий: i волоссям, i довгою бородою, й плоскiнною сорочкою, навiть iзбляклi дiдовi очi здалися князевi бiлими.
— Хто єси й пощо?
Рогволод вагався, що вiдповiсти, його раптом охопив острах, але дiдо вже завважив його, й треба було вiдгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.
Великий князь насилу вичавив:
— Болярин єсмь… болярин.
— Що волiєш од мене, болярине?
Рогволода вiдуновi слова заспокоїли.
— Життє прикинь моє, дiду Смiле. Прикинь i видь у ньому все, й речи менi, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мiй кревний, i хто…
Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподiвано загнувся.
— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?
В дiдовiй хижi щось ворухнулося й зашарудiло, й сей шерех i дiдiв натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й вiн утратив самовладання:
— Коли довiдався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, дiду Смiле!