— Хто єси – до того дiла не маю, отроче, – сказав Смiл. – I видiти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тiльки Бог-Соварог.
Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нiбито й звично, бо всi проти пiвторастарiчного дiда й справдi отроки. Рогволод крикнув:
— Хто є недруг мiй кревний?
Старець нахилився вперед i майже в вiчi князевi захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:
— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.
Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже нiч, i поряд нiкого не було, тiльки далеко бiля стобору гупали потомленi конi, вiдбиваючись од комарiв. Хотiлося щось крикнути старому вiдуновi, й тут свiдомостi його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:
— Речеш мене князем? Як вiдаєш про те?
Старий знову засмiявся тим сипучим регiтцем, що так образив Рогволода допiру, та князь бiльше не звертав на се уваги.
— Зорий єси, зорiший за мене, лише дуриш усiх. То вже речи, об що-м просив тебе.
Смiл перестав хихикати й одступив:
— Зайдь, княже, до господи.
Рогволод подивився в темряву хижi..
— Засвiти перш горiло…
— Страхаєшся. Вже-м рiк тобi, кого ймеш страхатися.
Вiн роздмухав жар у припiчку й засвiтив маленьке череп'яне горiльце. Рогволод заспокоївся – в помешканнi не було нiкого.
Невелика пiч виходила жовтим пошпарованим комином крiзь кулi стрiхи, за пiччю стояв на козликах пiл, укритий рядниною, бiля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах – та й бiльш нiчого. Тiльки з бантин висли китицi й снопики сухого зiлля всiх на свiтi барв, та на виступах стiн – великi, маленькi й ще меншi горни, горонцi й горнята.
— Сiдь, княже.
Рогволод недовiрливо примостився на краєчку лавицi, Смiл же промовив:
— Вiдаю, хто єси й пощо-с прийшов.
— I що повiдаєш менi?
В чужiй хижi Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий i хрипкий.
— Коли яблуня старiє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.
— Який смерд? – не зрозумiв його казання Рогволод.
— Який? Добрий смерд.
Князь нарештi збагнув притчу й сумно запитав:
— А стару яблуню… пiд корiнь?
— Пощо? В старого дерева немногi листи. Вони молодому черенцевi сонця не заступлять.
— А тодi? – гiсть раптом перехилився до дiда й почав благати: – Поворожи! Кинь на каменi! Камiнь не золже. Дiдо суворо й поважно вiдповiв:
— Уже-м кидав.
— Коли?
— Тому лiт вiсiмнадцять.
— Пощо… вiсiмнадесять? – неприємний холодок пойняв Великого князя. – Пощо вiсiмнадесять?..
— Тому вiсiмнадесять лiт перебрав єси меч од брата свого Данка.
Рогволод вiдсунувся й безнадiйним голосом сказав:
— То не поворожиш?
— Буде те саме, Рогволоде.
Князь зiтхнув i видався собi таким слабим, i старим, i нiкчемним, що йому аж очi защемiли вiд жалю.
— Й iмено моє знаєш… Зразу-м упiзнав тебе.
— I не кинеш?
— Пойми вiру й так.
Рогволод важко пiдвiвся, постояв трохи й вийшов, i вже вслiд собi почув Смiловi речiння:
— Не застуй!
— Га?
— Не застуй, речу.
— Кому? – вже й забув Рогволод.
— Черенцевi.
Се мов пiдстьобнуло князя, й вiн заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допомiг сiсти на коня – пiдставив дужу руку пiд кощаве й нетримке старече колiно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сiльських ворiт. Але не встигли вiд'їхати й на двадцять крокiв од Смiлової хижi, як назустрiч їм виринула з темряви довгопола мара. Князiв кiнь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:
— Куди ж то супроти ночi?
— Хто єси? – злякано буркнув князь. Глiб, мiж Глiб тутушнiй годований.
— Що волiєш? – похмуро спитав Ждан.
— А нiчого. Речу: куди ж отако супроти ночi?
— Яке твоє дiло?
— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впiзнав єсмь i тебе.
Конi йшли, й мiж Глiб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замiтаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках – i справдi, куди ж проти ночi?
— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у нiч голодних i холодних, то присле й…
Почувши ймено ненависного онука, навiть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:
— Гати-и-ло?!
Тодi здибив огиря й уп'явсь острогами в живiт. Кiнь од болю й несподiванки стрибнув уперед i мало не пiдiм'яв ошелешеного можа Глiба. Болярин Ждан i собi погнав услiд за Великим князем.
А з кувачницi все те бачили Стоян iз Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли бiси вже перед самими ворiтьми Городища, де тулилася пiд низькою солом'яною стрiхою прокопчена й просмерджена гореним залiзом сiльська кувачниця.
— Гей, Глiбе! – звернувся Стоян до княжого дружинника. – Що се вiн ради?
— Не вiдаю! – спересердя вiдмахнувся мiж.
— Приходив тобi в гостi?
— Вiдуновi, – ще сердитiше буркнув Глiб.
— Вiду-но-овi?
Коваль стояв i дивився в досi розчиненi ворота, де щойно зникли два комонники. Людота пiдiйшов i став поряд.
— Вiдуновi?
— Таж чув єси, – одказав Стоян, а Людотi раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.
Вони ще якийсь час кували i витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарештi не втерпiв:
— А що, коли дiдо Смiл вiдає про…
— Про кого?
Людота зiтхнув, i Стоян теж зiтхнув, здогадавшись.
— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!
— Що ради! – заперечив Стоян. – Ворожити. Або ж по зiлля якесь приїхав.
— По зiлля мiг би прислати й нарочитого.
— А так…
— А ворожити?.. О що б то? – Раптом його мов осiнило: – Чи не по наворот-зiлля? Вуйку! Чули сте?
— Таж не глухий. То й що стоїте!
Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гнiду зiсподу.
Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й бiси з усiх дiбров i ярiв. Удосвiта був-таки вдома, та ледве здобувся на силi злiзти додолу; його вже роби внесли в хором i поклали на м'якому ведмеднi. Почалася тiпаниця, вiн цiлiсiнький день прокалатавсь у постелi, нiкого не бачачи й не впiзнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну нiч, i ледве третього ранку князь прийшов до пам'ятi й упiзнав Харю Мурина, який чатував коло лiжка.