— Позаутра старцi кличуть на вiче.
— Вiче? Я-м не чув…
— Кажу, аби-с вiдав.
I пiшов. Коло ганку вже стояв осiдланий кiнь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, i зострожив од самого терема. Разом iз ним до городу Києвого поїхав i мiж Стоїмен.
Повернувся Ждан до Витичева ледве на третiй день, стомлений i ввесь у курявi. Коли злiз iз коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумiв, що болярин повернувся нi з чим.
— Пощо-с такий укурений?
Ждан сердито блимнув на князя – князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Вiн хотiв сказати йому щось рiзке, аби зiгнати на чiм-небудь оскому, натомiсть мовив про те-таки глупаве корзно:
— За вiтром їхали смо. Вся курява в вiчi лiзе.
— 3-од самого Кий-городу вiтер сюди дме?
Ждан вiддав коня можевi Стоїменовi й пiдступив до Великого князя впритул:
— Не приїде.
— Не приїде? Я-м так i знав, – обiзвався князь i раптом зiрвався на крикливцi: – То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вiрно, Ждане? – Його навiть порадував такий оберт справи. Хвала Боговi й Дажбоговi, що напоумили того невiгласа не їхати – так ще й лiпше.
Та Ждан сказав:
— Київський князь кличе тебе в гостi.
— Ме-не-е? Пощо? Менi й тут добре ведеться. – Вiн чисто по-старечому захихикав i закашлявся. – Й що-с рiк йому ти?
— Княже, – сказав Ждан. – Узаутра буде вiче.
Рогволод перестав хихикати. За те вiче вiн уже багато думав i передумав – сподiватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про вiче.
— Взаутра по сонцi. Рiкли суть старцi, аби-с нiкуди не сходив.
Тепер Великий князь не мав уже нi найменшого сумнiву, що старцi намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодовi пiдламувались од хвилювання, лiва рука мимовiльно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими лiтами. Князь не вiдповiв на стриманий уклiн Ждана, просто не помiтив, а мусив бо помiтити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старцi намислили проти нього зле, й вiн не бачив нiякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?
Вiн знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука – й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тодi витяг лезо з пiхов, i замахнувсь, i щосили рубонув по стовбурi яблунi. Й сумно посмiхнувсь. Меч увiйшов у деревину на палець, не бiльше, а колись же одним махом геть iзрубав би й не таке дерево. Колись, i в сьому теж було головне…
Рогволодовi спала на думку дiдова Смiлова притча про стару яблуню та молоде черенце – й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є вiн. Великий князь витичiвський… Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, i Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже вiдмiряв ту стегу, що нею йде Рогволод, вiдмiряв двома пакiльчиками й тепер чекає, коли й сей путник дiйде своєї мiти.,
— Оружжя не лже, – сам до себе мовив князь i вирiшив узавтра не чинити опору.
Та коли по сходi сонця вiче зiбралось на городському току, по той бiк засiки над кручею, Рогволод не здобувся на силi пiти туди. Якби вiче було хоч коло його .терема, вiн таки здолав би себе й вийшов, але старцi обрали своїм мiсцем тiк – щоб кожен почувавсь однаково рiвним з усiма.
Рогволод лежав на критiй кожушком лавi доти, поки по нього прислали вдруге.
— Мусиш iти, княже, бо вiче порiшить усе без тебе, – сказав один з двох нарочитих од вiча старцiв.
I Рогволод поплентав їм услiд, нещасний i геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старцiв i можiв, чи вiчем в останню мить покерували якiсь iншi почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зiйдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тiльки про сина Рогволодового вiче мовби забуло, неначе княжича Єутихiя й на свiтi не iснувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонникiв.
Один з них напередоднi вже долав сю саму путь туди й узворiт: витичiвський велiй болярин Ждан. А товаришем йому видiлили мiцного й високого дiдугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою чуприни, що визмiювалася з-пiд порудiлого на сонцi смушевого клобука. Очi дiдугана дивилися пильно з-пiд кущу i ватих чорних брiв, а рука мiцно тримала повiд.
Се був сотенний готаман лугарiв-косакiв, якого всi звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребцi, вiн анi на хвилину не замовкав – або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав пiд нiс лише йому вiдомої пiснi:
Ой гуп та й гуп,
Та й ще раз,
Та й ще раз…
Те гупання не мало кiнця, й Ждан смiявся – його теж брало на пiсню, бо сталося так, як вiн хотiв, i вiн би, може, теж заспiвав, та соромився незнайомого косака, трохи соромився, незважаючи на веселу вдачу свого супутця. Прибули до городу Києвого перед заходом сонця. Ворота стояли вiдчиненi, та двоє кремезних можiв спинили їх, махнувши сулицями перед кiнськi морди:
— Хто єсте?
— Велiй болярин витичiвський i сотецький з Лугу, – вiдповiв за обох Ждан.
— До кого їдете? До київського князя?
— Бери вище! – втрутивсь у розмову косак. – До Великого князя.
— Великий князь у Витичевi сидить, – нагадав старому один з можiв.
— А так є, так, – погодився Шумило. – Той у Витичевi, а сей ще тут.
Вiн умисне пiдкреслив останнi слова, й можi з сулицями розступилися. В Києвому городi теж чули про вiче й теж посилали туди своїх нарочитцiв, але що там говорили й про що домовились – тут було невiдомо.
Коли Ждан iз Шумилом, пов'язавши коней бiля хорому, ввiйшли до свiтлицi, куди провiв їх домажирич, Богдан з першого погляду мовив:
— Шумиле… ти єси?
— Я єсмь, Великий княже.
Й уклонився Богдановi рукою до землi. Ждан зробив те саме, й Богдан стояв i дивився на них, тодi схаменувсь i собi опустив праву руку.
— Будьте в моєму домi.
Так велiв звичай, i Ждан вiдповiв:
— Спаси Бiг.
Шумило дивився на Богдана й з одного, й з iншого боку, навiть головою крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не змiг стерпiти й розсмiявся б, але сього днi стояв урочитий i схвильований i намагавсь приховати ту схвильованiсть докупи зведеними брiвми.
— Не признаю, – сказав нарештi Шумило. – Не признаю. Тодi-с був такий отрокуватий, о довгiм волоссi, пикатенький, а…