— Я-м признав тебе вiдразу, – мовив Богдан i не вiдав, що далi робити: чи стати, чи пiдiйти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обiйми. Й доки вагався, Шумило сам пiдiйшов:
— А нумо ж!
I вони обнялися. Косак був мiцний, наче дубовий пнисько. Вiн сказав:
— I не питаєш, чого ради смо прийшли?
— I не питаю, – вiдповiв Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кiнчитись. У хатi запала тиша, Ждан iз Шумилом не наважувались порушити її й собi повiдверталися до вiкон, але нарештi велiй болярин, i голови не повертаючи, сказав:
— Тодi сiдлай коня.
Київський князь переступив з ноги на ногу й вiдповiв:
— По перших пiвнях.
— Що ради – по перших? – здивувався Ждан.
— Так…
— А так – то й так, – сказав Шумило. – Сiно скосив єси, княже?
Богдан усмiхнувся:
— За оборою стоги мої стоять.
— То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хлiба та по рiзеню сала. – Й кинув Ждановi: – Годишся, болярине?
— Годжусь.
Вони вийшли з хати надвiр i подалися за обору. Коней уже завели до стайнi. Богдан же сiв коло вiдчиненого вiконечка й сидiв так, аж доки над городом пролунали задерикуватi голоси київських пiвнiв. Тодi пiшов до стайнi й заходився сам сiдлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.
Нарочитi вiд Витичева вже не спали.
— Чув єсмь тебе, – сказав Шумило, й у темрявi було знати, що хитро всмiхається. – Але хтiв єсмь, аби менi хоч раз на життю Великий князь коня зазброїв.
Богдан пропустив його слова повз вуха, й усi троє посiдали на коней.
До столицi вони прибули, як сонце пiднялося за Днiпром на двi п'ядi, й Ждан iз Шумилом зрозумiли, чому вiн учора наполiг рушити з першими пiвнями. Старцi, й можi, й усi, хто прибув на вiче, вже повставали й невеликими купками юрмилися на току за городом, i коли троє комонникiв, позсiдавши додолу, повели коней у руках, погляди натовпу звернулися до них. Так нарадив Шумило – позлазити з коней.
— Се велить покон, княже. Я-м уже не раз видiв, як давали Великому князевi меч.
Коли до перших старцiв лишалося крокiв iз двадцять, Богдан став i торкнувся вiльною рукою землi.
— Ходь ближчiй, – махнув до нього маленький старчик у довгiй непiдперезанiй сорочцi.
— То є Пошогод, – шепнув Богдановi Ждан. – Наш старiйший старець.
Київський князь пiдiйшов i поцiлував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрiдного дiда. Рогволод стояв теж у самiй сорочцi, довгiй, як i в Пошогода, лише пiдперезанiй широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богдановi пригадалася їхня остання зустрiч отут, у сьому стольному городi, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипiт, i вiн густо зашарiвся.
— Речи вже, – промовив до Рогволода старець Пошогод i потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сiпнувся:
— Зараз.
Але стояв, i дивився на браточадового сина, й мовчав. Пiсля вчорашнього сходу в душi його зажеврiла нова надiя, вiн сподiвався на гiрше, вийшло ж не зовсiм так, як побоювавсь, i тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихiй од напруження й цiкавостi роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кiнчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирiчного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й вiн сказав:
— Нарiкаю тебе в себе мiсто.
Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помiтив се й, узявши обох за руки, повернув їх обличчям до народу:
— Речи ще.
— Нарiкаю тебе в себе мiсто.
— Й утретє речи!
— Нарiкаю тебе в себе мiстої – вже сердито мовив Рогволод.
— А тепер клянися.
Великий князь люто зиркнув на впертого старця, рвучко витяг меча й поцiлував його бiля вруччя.
— Й на землi клянися, – врочистим голосом проказав старець.
Рогволод завпирався:
— Єсмь Великий князь, i на мечi клялися мiй брат i мiй отець Велiмир!
— Забув єси, – не пiдвищуючи голосу, мовив Пошогод. – Землi ще нiхто не переступав. То є наша мати. Клянися.
Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-пiд нiг, бiля самих поробошень, малесеньку грудочку землi й поклав собi в рот. I доки жував землю й доки ковтав її, сiпаючи гострим борлаком на шиї, злий вогник в очах його блякнув i блякнув; Рогволод помiтно згорблювався й нижчав, i те всi бачили й удоволено зашепталися, бо князь перед усiма клявся найстрашнiшою клятвою, переступити яку ще нiхто не наважувавсь. I коли нарештi проковтнув клейку чорну кашу, натовпом розляглося полегшене зiтхання. Великий князь i собi вiдiтхнув, неначе та грудочка зняла з нього всю напругу, й пекучi думки, й вагання.
— Тепер ти, – звернувся Пошогод до Богдана Гатила. – Речи: «Покладу голову за Руську україну, й за Сiврську, й за Деревську, й за Луганську».
Богдан сказав:
— Покладу!
— Й за Руську україну, – нагадав Пошогод.
— I за Руську україну, – повторив київський князь.
— I за Сiврську.
— Й за Сiврську. Й за Деревську.
— Й за Деревську, й за Луганську, – мовив Богдан.
— Речи: «Й хай скарає мене Бог, i Перун своїми стрiлами пронозить, i хай Морана ввiрве менi життє, коли переступлю клятву сю». Речи.
— Нехай покарає мене Бог Соварог, i Перун молоннями своїми пронозить, i Морана втне менi життє, якщо переступлю сю клятву.
— "Й мене, й чада мої". Речи.
— Й мене, й чада мої, – проказав низьким гучним голосом київський князь, i по всьому тiлi йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й синьооке личечко меншого сина, не обох синiв, а чомусь тiльки меншого, Юрка, й князь навiть не задумався про потаємну причину сього.
— Тепер на мечi клянися.
Богдан поклявся на мечi, так само, як те зробив незадовго перед тим Рогволод. А тодi, перш нiж старiйший старець городу стольного Пошогод устиг нагадати йому, вiн узяв з долу грудочку сухої землi, висмикнув з неї ниточку цупкого корiнця, що заплутавсь у грудочцi, й поклав у рот.
— Їж, – сказав старець, коли Богдан уже жував, жував i думав про те, що вiд сьогоднi його життя пiшло зовсiм iншою стегою, й зовсiм iншим буде й свiт, i люди, й думки його та подуми, й вiн сам, хоч усе нiби лишатиметься таким, як було досi, до сiєї митi, коли вiн стояв перед вiчем i в усiх на очах їв рiдну землю.