— Дам, – вiдповiв циганкуватий Маас, теж колишнiй роб, i зник за дверима. В нарiжнiй свiтлицi панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.
— Се хай вiд мене буде, що-с мене порятував.
Адамiс уклонився й узяв одежину.
— Тепер iди собi.
— Куди? – вихопилося в хлопця.
— Куди хiть маєш.
Адамiс, од натури балакучий, пожартував:
— Якби на мою хiть, то подався би-м додому, в греки.
— Вiльний єси, – повторив князь. – Вiльний єси йти, куди маєш хiть. Хоч i в греки.
Молодий роб стояв i мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не вiривши в те, що бачив i що сам чув, аж се почало дратувати князя. Вiн раптом запитав:
— Хреста маєш?
— Кого? – не второпав Адамiс.
— Хреста, речу, за пазухою носиш?
Адамiс мовчки витяг з-пiд горлянки товсту сирову нитку, на якiй блиснув чималий золотий хрестик.
— Пощо питаєш, княже?
— Питаю, та й годi…
Грек так i стояв, тримаючи в руцi знак своєї вiри, й тiльки коли в сiнях рипнули дверi й зачулися важкi кроки кованого черев'я, вiн укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад i проказав тихим голосом:
— Хай спасе тебе дiва Марiя, княже.
— Га? – здивовано перепитав Богдан.
Адамiс пiдiйшов, i князь не встиг i спам'ятатися, як хлопець поцiлував йому колючi поробошнi – спершу один, а тодi й другий.
Богдан гидливо вiдступив назад, i в сю мить одчинилися дверi, й до свiтлицi ввiйшов луганський князь Годой. У нього були червонi щоки й червоний нiс, певно, вiд їзди на морозi, вiн спершу потер долонi, тодi торкнувся правицею пiдлоги. Кивнувши в бiк Адамiса, який i досi стояв навколiшки, поспитав:
Що то є за отрок?
Богдан посмiхнувся й по хвилi сказав:
— Речи тому отроковi, що чоломкати поробошнi не до лиця є.
— Чого се маю рiкти йому? – здивувався Годой. – Речи сам, коли спiткав єси таку нагоду.
— Вiн твоєї вiри, – засмiявся Богдан. – Погомони.
— Хто єси? – спитав Адамiса Годой. – Грек?
— Грек.
— То встань, коли-с грек. На сiй землi ноги не чоломкають.
— Вiн – князь, – устаючи, завважив Адамiс i, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню пiд пахвою. Коли ж дверi по ньому зачинилися, Годой сказав:
— Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гостi, ти мислиш про вiру нашу?
— Грецьку, – нагадав Богдан, а тодi ще й поправився: – Юдейську.
— Пощо є так? – не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.
— Не вiдаю.
— То й я не вiдаю, але на те виходить… А чи не є то знак?
— Чи не маєш хотi, княже Годечане, за мою душу собi святого заробити?
Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посмiху.
— Пощо ж мовчиш?
Годой сказав:
— Ти-с Великий князь витичiвський.
— Єсмь князь київський. У Витичевi сидить брат мого дiда.
— Чув єси, що рече отрок той?
— Чув єсмь, – одповiв Богдан. – Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошнi.
— А ти б чоломкав?
— Я? – здивувався Богдан. – Я єсмь князь.
— Вiдаю, – замислено проказав Годой. – Отрок сей те саме рiк.
— То й що?
— Князь є вiд бога, Богдане. Ти єси Великий князь i маєш те чути.
Богдан пройшовся свiтлицею туди й назад i знову став коло замороженого вiконця.
— Був єси в греках, княже, маєш вiдати.
— Русини – то не греки.
Годой зневажливо засмiявся:
— Дай русинам бога – й вони стануть такими самими. Й скажуть тобi: «Князь – вiд бога».
Київський володар пiдiйшов до столу й линув у кухоль меду зi дзбанчика. В нього був добрий настрiй, i розмова якось мовби стороною обминала його.
— Того не буде, Годою. Того не схочуть нi русини, нi сiври, нi деревляни. Й твої косаки – такоже. Якщо князь – вiд бога (вашого юдейського бога), то боговi – боже, а кесаревi – кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Боговi многого не треба, зате кесаревi дай i димнину, й душнину, й вiд бортiв десятину, й од рала мiру пшеницi…
— Дивно менi слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.
— Русини того не захочуть.
— Як вiдаєш?
— Вiдаю. За се старцi в мого прадiда Велiмира меч Юрiв забрали. Лiпше ото випий меду та пiдемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?
Годой не вiдповiв.
Богдан, сьорбаючи пiнястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пiшов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вiвцю, й десятий мiх жита? Пiшов би, як у ту зиму, полчитися проти степовикiв?
Тодi йому згадалося, як тому сiм лiт вiн опростив i Людоту, й його молоду жону Славку, свою обiльну челядницю, робу, – й насмiшкувато зiтхнув. Через сiм лiт усе повторюється, як i в тiй товстезнiй книзi, що її колись Годой умисне забув у сьому теремi. Людота їв землю, а грек Адамiс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.
А що дужче приницює людину: те чи се?
— Христос ваш рече: кесаревi – кесареве. Якщо єси роб кесаревi – то вiд бога й не роптай. Робом умреш, а на тiм свiтi всi роби божi. Таки роби! I тут – i там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.
Вони ще довго мовчали, й тiльки коли свiчка догорiла й почала трiщати, Богдан пiдвiвся з-за столу й кинув гостевi:
— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в краснiй свiтлицi лежить.
Годой скоса позирив на господаря й вiдповiв:
— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? – Й без видимого зв'язку спитав про зовсiм iнше: – Можiв же терплять?
Богдан зiтхнув. Можiв смерди таки терплять – по одному в оселищi. Терплять – i за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди вiдмовилися годувати й можiв?
— То є вiд мого прадiда Велiмира, – сказав Богдан, коли вони переходили з нарiжної до красної свiтлицi.
— Вiдаю.
— Мечем вiно те заплатив. А на бiльше руський смерд не пiде. Один мiж на цiле село – то ще нехай…
— Кесаревi – кесареве? – засмiявся в темрявi Годой.
— Пек його вiдає. Може, й кесаревi, – сказав Богдан, i справдi не знаючи, що то: грецька втiха чи, може, данина юдейським богам. – Пек його вiдає, – повторив вiн i дав собi слово бiльше про те не думати, принаймнi сьогоднi.
В ЛIТО 434-е мiсяця березоля в 15 день