Три сини княгинi Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна – Гано, Горват й Огнян – їхали густим сосновим лiсом у повному зоружiннi. Гано довершував своє двадцяте лiто, брати ж його були кожен двома лiтами молодший один вiд одного. Старший прокладав дорогу крiзь част i завали, вслiд йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на пiвпоприща вiд братiв. Коли їхнi конi зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.
Поряд iз Горватом їхав верхи ще один юнак. Вiн був сином лужицького жупана, давно зiгнаного з вiтчини готами, звався Сiкуром i мав стiльки ж рокiв, як i Горват. У бору було видно, крiзь верховiття свiтило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зiллям i гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живицi повiтрi вже витала весна.
— Гано-о-о!.. Де сте?..
Переднiх не стало помiтно, й Горват приклав долонi до вуст i знову гукнув:
— Гано-о!..
— Ту смо-о… – почулось у вiдповiдь зовсiм близько, й Горват пiдострожив коня.
— Як мислиш, Сiкуре, коли сонце стане тако – приїдемо?
Сiкур стенув плечима.
— Гано лiпше вiдає. Вiн ходив у тотi краї.
— Будемо, будемо, – сам себе запевнив Горват. Незабаром лiс почав рiдшати, й четверо хлопцiв почулися вiльнiше. Горват iз Сiкуром наздогнали переднiх. Гано стояв, зiп'явшись у стременах, i вдивлявсь у бiк призахiднього сонця. На обрiї синiв iнший лiс, не можна було тiльки розiбрати, чи то теж бiр, чи дiброва, чи, може, букач.
— Тамо єсть, – показав на синю смужку лiсу Гано. – Доскочимо, чи ставати тут на нiч?
— Доскочимо! – впевнено вiдповiв середульший брат Горват, його напарник Сiкур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тiльки по вiсiмнадцятому лiтi.
— Ано! – смикнув свого воронця Гано, й усi четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лiсу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнiдiй кобилицi мчав Огнян, а далi, не вiдстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват i Сiкур.
Лiс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали пiд першi дерева взлiсся, почало смеркатись.
— Не треба до лясу, – почав благати шiстнадцятилiтнiй Огнян. Рештi хлопiв теж ставало моторошно вiд однiєї думки про нiчний таємничий лiс у чужiй землi, й вони охоче пристали на його благання.
— Страшишся? – зверхньо всмiхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. – Hex буде по-твому.
Вони стриножили потомлених коней i пустили пастися, тодi розiклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Нiч виходила з близької дiброви й щохвилi дужче сповивала їх темною плащаницею. Пiсля вечерi вони напоїли коней у мiлкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сiрячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокiйно форкали скакуни. Вiд жарiнi пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопцiв. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли вiдпочити й набратися сил.
Ся пригода заполонила Гана вже давно – ще з минулої осенi. Вiдтодi вiн не мав собi нi дня спокою й тiльки думав про сю далеку землю. Мiсяця снiжня вiн навiть пiдбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою – може, кумири не хотiли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сiєю самою дiбровою товариша роздер ведмiдь, i Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все…
Пiвтора лiта тому Гано зазнав неабиякого вдару. Вiн разом iз лужицькими пересельцями спробував ще раз посiсти давно засидженi руськi городи, але Великий князь витичiвський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарiкалися не чiпати нi землi Руськi, нi Сiврськi, нi Деревськi, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобитi валки лужичiв довго блукали мiж Вислою й Одрою, хтось осiдав у ляхах, дехто пiшов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбiльша частина, боячись мести, подалася пiд руку готiв.
Серед сих останнiх був i Гано зi своїми молодшими братами. Вiзiготський конунг Теодорiк дав лужанам-утiкачам смужку землi, й за те вони мусили стерегти його границю.
Велося лужанам на тiй землi не дуже добре, готськi графи їх утискали, примучували до своєї вiри й збирали всiлякi побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далi вiрили не юдейським кумирам готiв, а своїм власним. Вони повставали проти графiв, тодi графи вбивали їхнiх жупанiв i самi перебирали владу над лужанами.
Так велося, й нiхто з пересельцiв не бачив виходу – куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тодi, в давнi роки, не пiддаватися готськiй навалi й боронити вiтчинну землю, та то були порожнi балачки, бо минуло багато часу, готськi графи, й маркграфи, й герцоги вже мiцно сидiли на завойованих землях, i вибити їх такими нужденними силами не можна було.
Саме тодi й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгiльду. Заїжджi гостi розповiдали, що в графа iнших дiтей нема й вiн буцiмто пообiцяв разом iз рукою доньки вiддати майбутньому зятевi й свою волость.
Але свавiльна Брунгiльда висунула батьковi й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе її в поєдинку на коп'ях; i чи то вона була така дужа й управна, чи молодi графи виявлялися надто слабкими й недосвiдченими, проте Брунгiльда, як розповiдали, й досi лишалася дiвкою, хоч їй минало вже двадцяте лiто.
Перша спроба Ганова закiнчилась невдало. Вiн повернувся додому сам, без товариша, та цiлу зиму вправлявсь у поєдинках копiєм й тепер їхав схрестити оружжя з таємничою Брунгiльдою.
Вона навiть снилася йому останнiм часом, i сон повторювався вже третю нiч. Гано безлiч разiв сходивсь у герцi з Брунгiльдою, й щоразу вона втiкала, маючи на вiтрi довгими русявими косами.
Спершу Гана непокоїв сей сон, але вiн розповiв його iншим, i Горват, подумавши, сказав:
— Утiкає – значить, боїться тебе. То єсть добра полiчба.
Й Гано врештi переконався, що знак i справдi гарний. Поснiдавши й осiдлавши конi, хлопцi рушили дiбровою навпростець i незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бiк, куди вказував i Гано, й молодi комонники пiдострожили.
— Ан-но!.. Ано!..
За якусь годину дiброва кiнчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою рiчечкою чорнiв чималий двiр, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом iз мiцними ворiтьми, за гостроколом виднiлося кiлька довгих будiвель, критих соломою й дранню.