Богдан раз по раз хвицав жеребця в слабину, й той, форкаючи, бiг з усiх своїх молодих сил. Але про лук годi було й думати – стрiла однаково б не долетiла, й княжич намагався виснажити поранену тварину. Олень на скаку силувався видерти рогами стрiлу, яка завдавала йому пекучого болю, але швидкостi не зменшував.
Так змагалися вони з годину, й, коли поминули городище Можiв Ловчих, олень раптом, у три скоки, перестрибнув на протилежний берег i пiрнув у лiс. То було просто незбагненне – тварина мов стрибала по водi, й Богдан зопалу повернув теж до рiчки. Та кiнь довго бив ногами пiну, доки виборсався на той берег, а за оленем уже й слiд запався.
Богдан ще з пiвгодини гнав коня понад Либiддю, сподiваючись на те, що поранений рогань знову приб'ється до води, та незабаром Либiдь стала вужчати, вужчати, дiлитись надвоє й натроє, й княжич спинив жеребця, в якого вiд довгого бiгу боки взялися милом, а ноги дрiбно тремтiли.
Повернувшись до того мiсця, де олень пiрнув у хащi, Богдан роззирнувся. Куди мiг податися рогань зi стрiлою в шиї? Так нi до чого й не додумавшись, продирався густою Дiбровою, що облягала Київ iз заходу.
Слiдiв нiяких не було, й княжич дав коневi волю. По якомусь часi жеребець вивiв його на взлiсся.
Натомлений гонитвою, жеребчик форкав i сiпав зубами повiддя, Богдан подумав, що данина вислизнула йому з рук i треба подбати бодай про явив. Помалу поїхав у той бiк, де за Щековою горою була Глибочиця.
Та до рiчки дiставсь лише тодi, коли сонце вихопилося над саму Київську гору, що круглiла на полудневому всходi. Розсiдлав сiрого, пустив на велю. Жеребець одразу потрюхикав до води й пив довго й жадiбно, лише тодi почав пастися поблизу.
Богдан лежав пiд кущем верби. Страшенно хотiлося їсти, а їжа лишилася в Борислава чи Вишати, й хто їх знає, де вони зараз. Йому не шкода було за роганем, що втiк. Хлопець думав про вчорашню подiю. Й мiж картинами запеклого бойовиська, мiж обличчями диких степовикiв, яких до пуття й розгледiти не встиг, раз по раз напливали великi синi очi та чорнi брови незнаної дiвчини.
Власне, княжна Ясновида цiлу нiч снилася йому, вiн лише тепер згадав про се. Здається, Богдан утiкав од неї, а вона за ним гналася, хотiла поцiлувати, та вiн бiг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так бiжить, але не мiг спинитися.
Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, пiсля сiчi, поцiлувала його просто в матерi на очах. I стало так млосно й весело, що вiн схопився на рiвнi й хотiв знову сiдлати жеребця.
Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях пiсля жахливої сiчi, плакав при нiй, тiй дивнiй дiвчинi, соромився дурних слiз, але нiчого не мiг iз собою вдiяти.
Яка ж дiва тепер на нього погляне?
Богдан лiг горiлиць i непомiтно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сiрий стояв над ним i торкав губою за щоку. Хлопець пiдвiвся й сiв. Десь довгенько спав, бо тiнь утекла, й тепер лежав пiд сонцем. Устав i заходився сiдлати.
Щоб знову не продиратися лiсом, Богдан поза Щековою горою попрямував на Оболонь, де схрещувалися два великi шляхи – Соляний i Залозний. Поминувши перехрестя, вiн увiйшов до вщелини мiж Щекавицею та Хоревицею й мiцним мiстком, що витримав сьоголiтню повiнь, перебрався через Глибочицю. Вiдтак мав Соляний шлях довести його прямо домiв, до Києвого.
Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Дiброва, але просiка була широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром вiн здогнав незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвiдчений мiж, помчав далi. Комонник був з лугарiв, що стояли городами за Яропiнню, Здвижем i Тетеревом, бо з-пiд кошлатої смушевої шапки виглядав оселедець чорного чуба, й через сi коси лугарiв прозивали косарями, чи навiть косаками.
В Києвому городi панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали можi, малi бояри, домажиричi, вогнищани, нарочитi можi, тивуни, городяни, роби й челядники, – всi, хто жив у городi чи мав до нього якесь вiдношення. В княжому дворi, за високим гостроколом на найвищому пагорбi, теж в усi боки бiгали челядники – з терема до клiтей, i знову до терема, й до медушi, й скiтницi, й до стаєнь та обори. Зустрiвши на порозi дебелого Малка, Богдан сказав:
— Мати.
Малко вже давно навчився розумiти княжича й вiдповiв:
— Княгиня в медушi сидить. Пощо є тобi?
Але княжич лише махнув рукою й побiг до пiдвалу, в якому зберiгалися меди. Княгиня Рада з бiлявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої кадi в бiльшу. Богдан, не чекавши, поки вона закiнчить, пiдiйшов i смикнув матiр за рукав:
— Чуєте, вiддайте мене замiж.
— Га? – здивувалась княгиня. – Як то замiж? – аж у долонi сплеснула регочучи.
— Замiж тiльки дiв оддають, – пояснила роба Гунда, бiлобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворi й досить вiльно говорила мовою полян.
— Не тобi кажу! – огризнувся княжич, та обидвi жiнки весело реготали, й вiн люто зиркнув на них i вихопився сходинками з пiдвалу, нахвалюючись:
— Тодi я сам… я сам!..
Богдан побiг до терема, трохи не збив Малка, який i досi стовбичив на ганку, й почав шарпати всi дверi пiдряд, але, так нiкого й не знайшовши в теремi, крiм двох челядникiв, якi не знати нащо шкребли дошки в сiнях, знову пiдбiг до Малка.
— Де є?
Тивун сього разу не збагнув, що вiд нього вимагають, i перепитав:
— Хто?
— Хто, хто! – буркнув хлопець. – Вона!
— А-а, – здогадався тивун. – Там, за пiдклiтями в садку.
Богдан, стрибнувши з високого ганку, майнув за клiтi, наставлянi попiд городським гостроколом. У сьому мiсцi гострокiл вигинався i правив стiною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всi господарчi будiвлi. Мiцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дiдинець князя вiд окольного мiста й був маленькою твердинею в Києвому городi. Хлопець метнув до садка, що зеленiв бiля самiсiньких ворiт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сидiла на дерев'яному стiльчику пiд яблунею. Тут-таки лежав на вкритiй вовчим хутром лавi батько, князь Милодух.
Київського князя в городi нiхто не вважав господарем. Вiн уже рокiв iз десять хворiв на тяжкий недуг, що не пiддавався лiкуванню жодним зiллям, рiк у рiк блiд i худнув, був схожий на справжнього нава[1], проте Морана, всесильна богиня смертi, не вiдбирала в нього життя. Князь цiлими днями вилежувався, взимку в теремi, влiтку в садочку, розмовляв кволим голоском, i всiм Києвим городом, та й не лише городом, а й цiлим князiвством, правила його дiловита жона Рада.