— Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, – стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. – Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити?
— К добру, к добру єсть! – поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав:
— Учетверте…
На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок:
— Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого – одне й те саме…
Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду – їсти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi.
У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць їхньої Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..
Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом – було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.
— Де зратимося? – спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись iзбiгати й повернутись. – У двiрцi-таки?
— На лузi! – збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: – Бери готський шолом.
— Видiв-си її? – схаменувся старший брат.
Горват бадьористо заторохтiв:
— Стоїть, стоїть у сiнях. Бери, тобi речу, готський шолом!
Сiкур полiз у припасований до Гайового сiдла шкiряний мiх i дiстав звiдти важкий чорний шолом iз широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський i натяг сей. Тепер межи круглим козирком i заборолом виднiли тiльки його синi вiчi. Вiн поправив на грудях цупку шкiряну луску рiзницi, взяв сулицю й руський червлений щит i вийшов, зi стайнi. Молодший брат вiв йому вороного коня, вiддавши повiд свого Сiкуровi. Гано хвацьке вихопився в сiдло й пiдняв воронця дибки – просто так, для смiливостi, щоб розiгрiтись. Усi графовi челядники й домочадцi зирили тепер тiльки на нього, й се вже було щось. Коло ворiт стояла на бiлому жеребцi Брунгiльда, тримаючи в правицi довге ратище, а в шуйцi – зелений щит. Обличчя її ховалося пiд заборолом, i Гано, пiд'їхавши, спробував розгледiти його в щiлину. Звiдти блиснули на нього допитливi й холоднi очi. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час вiд стаєнь привели гнiдого спокiйного коня й коло ганку всадили на нього графа.
Старий пiд'їхав i махнув рукою. Всi посунули з ворiт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгiльда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бiк дiвчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вiчi, Гановi здалося, що повiки в Брунгiльди зневажливо примруженi. Його взяло на шал, вiн би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, i доводилося стримуватись.
У лузi бiля рiчечки граф став i показав Гановi рукою: їдь туди. Гано смикнув повiддя й погнав у бiк недалекого лiсу. Брати з Сiкуром теж незабаром прискакали.
— Де вона єсть? – поспитав Гано, бо дiвчини на бiлому жеребцi коло графа не було.
— В тамтому гайку, – вiдповiв Горват. – Маєте розганятись i сходитись коло дiдугана. Так вiн мовить.
Гано придивився. Мiж деревами напроти забiлiв кiнь. Отже, коло рiчечки. Хлопець поправив щит на лiвому лiктi, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, вiн уп'явсь острогами коневi пiд ребра й стрiмголов помчав.
Там, навпроти, замигтiла бiла пляма Брунгiльдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцевi в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком рiчечка ближчала й ближчала, бiлий кiнь теж, i серце Гановi заходилося вiд передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної митi.
Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом – того нi вiн, нi хтось iз помiж спостерiгачiв пояснити не мiг, але вiн таки пручнувся, й жива бiла блискавка Брунгiльдиного жеребця просто жухнула повз нього.
Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звiдки щойно вихопилася Брунгiльда, вiн се добре знав i попустив повiддя. Серце калатало – мало не вискакувало з грудей. Коли б дiвчина вцiлила йому в щит, хто й зна, чим би все скiнчилося, бо ж удар був просто шалений.
Вихопившись до взлiсся, Гано повернув коня й глянув у бiк рiчки. Старий граф уже пiдняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув:
— Ан-но-о!
Й зострожив свого вороного. Й знову замигтiла земля пiд коневими ногами, й кiнь Брунгiльди так само швидко наближався й рiс, а Гано штрикав i штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову вiдчув той самий удар. Але й Ганове коп'є придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зiткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, – i враз озирнувсь. Та дiвчина вже вiддалялася до гаю. Хлопець осадив коня бiля своїх братiв та Сiкура. Вони були блiдi й схвильованi, неначе самi билися з тiєю впертою дiвчиною.
— Стережи колiно! – гукнув йому Сiкур, i Гано знову понiсся назустрiч бiлому жеребцевi.
Третє зiткнення не дало нiчого, дiвчина, як i тi рази, наполегливо цiлилася йому в широку верхню частину щита, й не колiно, а голову треба було пильнувати. Гано розiгнався ще дужче, хоч кiнь починав томитися й форкати. Комонник разiв зо три вдарив його по крупi ратищем, кiнь мов ошалiв, i вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав i нiсся наче вогняний змiй, а там навпроти й насупротиву мчавсь iнший звiр, теж ошалiлий вiд острогiв i небезпечної гонитви.
Гано тепер ясно бачив, як Брунгiльда виважує в руцi своє довге коп'є й примiряється вниз, таки вниз, до його колiна. Хлопець устиг подумати, що Сiкур таки правду каже, й непомiтно зсунув щит униз. Коли Брунгiльда прицiлиться в голову, то їй iншого виходу не лишиться та й часу теж, вiн скористається з того, скористається, скористається… Її коп'є з гострим овершям i справдi пiднялося вгору, цiлячи йому вiдкриту шию. Гано якось хижо зрадiв, устиг зрадiти – й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зiрвало з сiдла й кидонуло об землю, вiн тiльки квакнув, але болю не вiдчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побiг навздогiн коневi, який гнав, озираючись, до дiброви. В Гана тремтiли ноги й тремтiли губи, сталося невиправне, хоч вiн ще не мiг усього збагнути.