Четверо гостей пiдiйшло й стало навпроти дiвчини з синiми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:
— Устань i пiдiйди.
Гано скочив додолу, i пiдiйшов, але граф удруге сказав щось.
— Мовить, аби-с шолома зняв.
Найстарший з Вогняничiв повагавсь i таки зняв шолома. В натовпi зачувся схвальний шепiт, а Брунгiльда тихо скрикнула:
— А-а!..
Гано рясно спiтнiв, на нього дивилося десятки пар очей, i вiн потупив зiр, вiдчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й нiс, i вуха, хотiв одiгнати вiд себе ту напасть, але не мiг i далi стояв, не дивлячись нi на братiв та Сiкура, нi на Брунгiльду, нi на цiкаве маснооке юрмисько графських челядникiв i домочадцiв.
Але не сталося нiчого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгiльда взяла спашiлого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, i всi посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графiв двiр. Лише Брунгiльда кiлька разiв потай зирнула на супутникiв свого нареченого.
А вже ввечерi, сидячи в тiй самiй хижi, де ночували, трохи пiдпилий Гано розчулено сказав Сiкуровi:
— Я тобi сього нiколи не забуду. Дам тобi жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русi, коло матерi нашої. Має чотирнадцять лiт. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.
Й подивився на товариша, тодi перевiв погляд на русяву наречену. Брунгiльда сидiла оплiч, рожева й щасна, й вiддано всмiхалася до свого богом посланого жониха.
В ЛIТО 435-е
Прийшли на Русь у стольний Витичiв сли вiрменськi й просили о помiч супротиву перського царя, бо забрав собi землю їхню Гурарту ще в лiто 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.
В те ж лiто пiшов Великий князь Рогволод на чудинiв, i побiгли чудини, й узяв князь дань велику.
В ЛIТО 436-е
Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многi, й готи, й iллiри, й словiни вендськi. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, i не мав ратi з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морової.
В ЛIТО 437-е
Повстали словiни вендськi в Галiї, й пiшов супротиву їм Флавiй Ецiй, полководець римський, i примучив їх у дань.
Того ж лiта зусобив Ецiй супротиву словiнам вендським в Iспанiї вiзiготiв Теодорiка, й пiшов Теодорiк, i став перед горами Пiренейськими, й убоявся йти далi, хоч Ецiй та iмператор Валентинiан обiцяли йому землю Iспанську за те.
В ЛIТО 438-е мiсяця травного
Богдан Гатило вертався з далекої ратi. Вiзiготський конунг Теодорiк, понехтувавши давнiм замир'ям, пiдбурюваний захiднiм римським iмператором Валентинiаном III Флавiєм та його полководцями Ецiєм i Лiторiєм, наслав кiлькох маркграфiв на землi пруссiв, литовцiв та жмудинiв, якi здавна визнавали зверхнiсть руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонникiв нагнав страху маркграфам i тепер повертався до городу Києвого. Лишив коло студеного Полунiчного моря триста можiв руських, i сiврських, i деревлян, i косакiв з Лугу, й вертався з добрим полоном, i з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землi Червенськiй його зустрiв гонець. Великий князь витичiвський Рогволод переказав довго жити…
— Сидiв у полотцi, тодi впав та й по ньому…
Так пояснив гонець, що прибув iз вiсткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмирає дiдо, людина мовби прощається зi своєю юнiстю, й усi турботи й усi бiди перелягають iз дiдових плiч на твої, й у тому немає нiчого радiсного й утiшного.
— Вiншую тебе Великим князем, Гатиле, – мовив Борислав, але Богдан лише зiтхнув i наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вiсiмдесят, а то й усi сто гонь дороги.
Те почуття жалю й непевностi володiли Богданом увесь лишок дня й увесь вечiр, i навiть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч вiн уранцi й не мiг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далi на всхiд, у бiк городу Києвого, Богдан Гатило вже думав про iнше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серцi майже нiчого. Вiн тiльки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радiв.
— Як помислити, Гатиле, то що лiпого видiв єси вiд Рогволода? Нiчого. Самi страхи та примучi.
Борислав мостився на своєму гнiдому якось боком – щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й вiн мусив радiти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмiшка.
— Що вречеш, княже, – спитав велiй болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, – що вречеш, коли вiзьму собi ту бiляву готку з першого воза?
— Бери, – байдуже вiдповiв Гатило. Тодi повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: – Пощо тобi готка?
— До теремця. Жоною.
— Жону ж маєш.
— Вiзьму ще їдну. Хiба-м. гiрший за инчих боляр? Усi мають по двi, й по три, й по чотири.
— Греки смiяти-ймуться, – кинув Богдан Гатило.
— Хай на своїх грекiв Годой озирається. Не єсмь вiри грецької, нi юдейської.
Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший вiдчув на собi його погляд i ясно всмiхнувся. Пiсля одруження з Годоєвою сестрою мiж ним i луганським кошовим князем зав'язалася приязнь, але Вишата не поступався християниновi своїми вiтчими кумирами, хоч Богдан i був майже певен, що Годой не раз i не двiчi пiдбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагiдно всмiхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намiр. А всi ж у Києвому городi вiдали, як любить Вишата свою Радмилу.
— Бери, коли хiть маєш, – подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад – чи не видно русявої готки. Та вози котилися в самому хвостi, так наказав Гатило, вiдставати ж Борислав не наважувавсь. Вiн знав, як живе князь зi своєю Русаною, йому було шкода Гатила – ще ж молодий мiж, усього тридцять восьме лiто ряст топче, й несмiливо, ховаючись у машкару можеської вiдвертостi, що породилася довгими лiтами й давньою дружбою, закинув:
— А ти, княже?
— Що?
— Коли не жону, то… налiжницю… Не євнух же єси. Спом'яни, як ми в греках!
— То в греках, – вiдповiв Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хiть сперечатися. – Нехай тодi, як i Вишата вдруге позлюбиться.