Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята – зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi.
Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:
— Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?
Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:
— Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?
Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася:
— Не йде, королево…
— Як то «не йде»?
— Рече: коли… Брунгiльда має хiть, то нехай… сама прийде до мене.
Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати свої хороми далi. Проте в неї вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась розшукати свавiльну зовицю.
Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована, Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не ворухнула до високої гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi.
— Може, менi вклонитися? – тихо проказала вона.
— Пощо? – вiдповiла Гримiльда. – То є лишнє. Ми смо з тобою вже видiлися сього днi.
В її голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не могла стриматися:
— Я-м королева й жона короля Бургундiї!
— Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.
— Що? – крикнула Брунгiльда. – Що? Гримiльда кинула кудись убiк:
— Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця.
Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч їй мов гора впала, та злiсть од того не меншала.
— Що-с викрила менi! – зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. – Те я й сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твiй мiж Сiкурд?
I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили таємницi нi для кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога.
Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв.
— Сестра твоя… – ображено закопилила губу королева.
Гунтер пильно глянув їй у вiчi й перепитав:
— Бiльшого… не рекла нiчого?
— А що?
Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду занепокоїла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тiєю тривогою, тодi таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема:
— Що-с мала на оцi?
В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда зумисне пiдвищила голос:
— А те, що не єси королевою за поконом!
— Як то не єсмь?
— А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною.
Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко дихає.
— Хто повiдав тобi?
— Сам Сiкурд! – голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву.
Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися синi… В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто великої ваги – в такому станi може що завгодно привидiтись, а тепер їй аж подих перехопило.
Вона притьмом ускочила до великої свiтлицi, й хоч там, крiм короля Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi:
— То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд?
— Я… – не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з середульшим братом. – А що ти питаєш?
— Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її мiж Сiкурд.
Гунтер iз Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхнi вспокоювання ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що їй кажуть неправду. Вона тiльки повторила:
— Й Сiкурд рече так.
I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi мовчанку порушив Горват-Гернот:
— Чуєш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано.
— Пощо питаєш?
— Питаю… – вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. – Речуть, буцiмто Сiкурд убив Змiя Горянина… Вiруєш у те?
Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.
— В Сiкурда є меч Вотана.
— Ти вiруєш у те? – знову неприємно посмiхнувся середульший, i та посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.
— Всi речуть так. I Сiкурд рече.
— Сiкурд, Сiкурд… Хто видiв його, той меч?
— Я-м видiв, – уже не стримував роздратування король. – Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.
— Пощо махаєш?
Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповитої сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iнеєм, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у вiдповiдь.