Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь київський не спиняв його, як минулого мiсяця. Коли той скiнчив тлуми. Гатило сказав:
— Статiї замир'я оддавно зрiшенi. Але не суть сповненi. Ускокiв греки повернули не всiх. Як же явили сте ся менi, не сповнивши всi статiї замир'я?
Викула тут-таки, на власний розсуд, навiть не допитавшись консула Максимiна, почав заперечувати, що, мовляв, в iмперiї не лишилося жодного втiкача з землi Скiфської.
— Всiх їх видано, господарю, – впевнено закiнчив вiн. Гатило лагiдно всмiхнувся, вiд чого в Годоя по спинi полiзли мурашки, й майже весело завважив:
— За таку наглу лжу тобi, робе iмператорiв, належало б метнути камiнь на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дунаї.
Запала тиша, й у сiй моторошнiй тишi несподiвано гримнув могутнiй голос Великого князя:
— Та я шаную права сольства!
Викула зблiд i страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з нiг юного ритора Прiска. Максимiн стояв i не знав, що йому робити, бо тлумач сам розмовляв iз царем гунiв, не перекладаючи своєї мови.
— Русичу! – гукнув удруге Богдан i, коли ябедник прибiг, наказав йому: – Дай-но сюди свої злiчiння!
Ябедник дiстав з широкого рукава товстий сувiй i простяг Великому князевi. Та той наказав:
— Чети сам!
Русич заходився трохи гугнявим голосом виспiвувати iмена й чини тих ускокiв, якi зрадили свого господаря й утекли пiд руку грецького царя:
— Олаф, готський .воєвода з двадесятьма можами й челядниками. Михаїл, руський болярин грецької вiри з челядниками числом семеро. Харалампiй, такоже воєвода й малий болярин землi Сiврської, а вiри грецької, сам…
То були здебiльша всi християни, якi втекли до грекiв, i Русич читав довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимiновi. Й коли список вичерпався, Гатило, навiть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати:
— Сього русина жени в потилицю, бо немає гiрше, як змiя в пазусi або ж перевертень у господi.
А до Максимiна звернувся сам грецькою мовою:
— Поїдеш зi мною. Й вiн теж, – кивнув на молодого ябедника Прiска. – Рушати-ймемо зараз. Мої харатiї до грецького iмператора мати-ймеш у стольному городi.
Й устав з дубового стiльця й рушив у вировисько ратникiв, якi вже сiдлали конi й перегукувалися мiж собою. Всi князi руськi, й сiврськi, й деревськi, й усi велiї та малi боляри, що були присутнi на розмовi зi слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велiйого болярина турицького:
— Войславе!
— Речи, княже, – вiдгукнувся болярин. Се був могутнiй чорнявець Гатилових лiт, убраний так, як належить туричевi: в бiлi вовнянi ногавицi, мережанi по боках чорним снуром i пiдперезанi широким червоним опоясом, у бiлу вишивану сорочку й так само бiлу безрукаву гуньку, розстебнену на всi патички.
— Войславе, пiдеш у греки. Повезеш нашi злiчiння ускокiв. Та пильнуй того вовкулаку. Чув єси?
— Чув єсмь, княже, – сказав той. – Коли речеш, то поїду.
Великий князь кивнув Годоєвi:
— Який маємо день?
— Понедiлок, – одказав Годой.
— Понедiлок… – повторив князь. – Не личить. Вирушаємо взавтра…
Наступного ранку в таборi заспiвали бойовi труби, якi кликали ратникiв у похiд, у радiсний похiд додому, до рiдних осель i кревних людей. Полки Великого князя київського Богдана Гатила поверталися. Й тiльки залоги, мiцнi й вiдважнi залоги новозвойованих веж i городiв у Паннонiї, Сiрмiї та Полунiчнiй Фракiї лишалися стерегти землю, яка вiдтепер ставала теж землею Руською. Серед залоги був i Гатилiв брат Волод, i побратим Великого князя київського велiй болярин Борислав, i ще багато iнших князiв, i жупанiв, i боляр, i можiв комонних та пiших.
Богдан Гатило давно вiдвик од свого брата. Володар уже рокiв iз вiсiм сидiв у Моравах, а тепер посаджений князем усiєї Паннонiї й Сiрмiї. Про нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тiльки Борислава, що лишивсь у новому руському городi Сердицi посадником Полунiчної Фракiї. Борислава ж вiн найбiльше хотiв би мати поряд. Особливо сьогоднi. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до городу Києвого мав позлюбитися з Єркою, дочкою галицького князя Остроя. Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатиловi синiв, а неосяжнiй землi Руськiй потрiбнi були можi й вої. Русана знала про замiри Богдановi й сприйняла їх досить спокiйно. Тесть Воїбор, коли Богдан почав колись iз ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землi Руської, щоб володар брав собi кiлькох жiн. Бiльше того: старий князь вручицький Воїбор сам нараяв зятевi Остроєву доньку. Однаково першорiд лишається за синами вiд першої жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синiв: Данка та молодшого Юрiя.
Тiльки Бориславовi Гатило не звiрився своїми думками. Просто боявсь його посмiху. Тепер же шкодував. Як озветься на те давнiй друг i побратим?
I Гатило таки не витримав: наступного ж дня послав гiнця по велiйого болярина Борислава.
Мiсяця червця
«По вiд'їздi Вiкiлли ми простояли смо ще на тому самому мiсцi один день, а наступного вирушили смо за Аттiлою на полунiч країни. Здолавши разом iз варварами довгу путь, ми за велiнням тих скiфiв, що були до нас приставленi, звернули смо на инчу дорогу. Аттiла ж мав у которомусь городi стати, щоб злюбитися з Єркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жiн, за поконом скiфським, iже допускає многожiнство…»[14]
Так писав молодий ритор Прiск у передвечiрнi часи, коли їхнiй невеликий поїзд зупинявся пiсля денної дороги. Прiск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племенi волинського й погано знав i сi мiсця, й назви рiчок та врочищ. Прiск навiть сам одного разу, дослухаючись незрозумiлої скiфської мови своїх попутникiв, спитався Русича:
— Чув єсмь, речете на царевого брата то так то сяк…
Тлумач вiдповiв:
— Ми, русини, речемо Волод, а сiври всхiднi речуть Владо. Й венеди такоже Владо.
Путь пролягала через великi судноплавнi рiчки, й Прiск ледве встигав занотувати собi їхнi назви. Се виходило погано – й пристави казали на них по-рiзному, та й спробуй-но записати грецькими лiтерами тi чудернацькi «скiфськi» звуки ж, ч, ш, щ…
«Сi рiки переїздили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам усiм харчi. Але пшенишного хлiба вмiсто почали давати яшний, а вина вмiсто – мед. Приставцi нашi мали такоже хлiб та пиття з ячменю, iже тут нарiцають квасом…»