Другий, Вишата, був протилежнiстю Бориславовi. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпцi старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дiвчинкою її продав йому сiврськиї велiй болярин Ладко, що тримав город у Нежинi. Вишата разом iз батьком та матiр'ю мешкав у городцi київського князя. Вiн майже нiколи не розмовляв, тiльки широке всмiхався, нiби з чимось погоджувавсь, або ж червонiв i сопiв, коли йшлося про щось неприйнятне. Вiн мав рокiв на п'ять або чотири бiльше за хлопцiв, однак парубкувати ще й не думав i завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.
Борислав припинив торохтiти, й княжич наставив вухо:
«Що вiн питає?»
— Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневi краї, чи на всхiд, у Луги? Та пощо нам тi лугарi тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?
— Не з тих лугарiв, – буркнув Богдан, i Борислав знову закидав його словами:
— Вiдаю, що не з тих. Тi сидять на рiчцi Луганi, а се земля Сiврська. Та тiльки й сi, що за Вишгородом, ще одного з ними племенi.
— Не за Вишгородом. Далi сидять.
— Вiдаю, що далi. На Чорнобильськiй землi. Однаково й сi можуть меститися. А чи-бо нiт?
Богдан знову збрижив чоло. Вiн i справдi думав податися на Лугань – вольнi люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, i полюють, i розважаються, i… не водяться з жонами. То тiльки їхнi князi мають право женитись, а лугарi-косаки дають обiтницю сiроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулицi з рук i пильно берегти свою землю вiд ворогiв. Так вiн думав, але Борислав слушно рече…
— Мають меститися, – проказав Богдан.
— Куди ж тодi?
Княжич вiдповiв на се десь аж ополуднi.
— У греки.
— Куди-и? – протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. – Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? – повернувся вiн до Вишати.
Той згiдливо всмiхнувся.
— На сьому й буде! – сказав Богдан.
— Лiпо, лiпо! – радiв Борислав. – Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володаревi. Наречемося й ми готами, княже! Вiрно!
— Наречемося русинами. Й таких вiзьмуть. А вернемось…
Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бiк Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, i тiльки Вишата сидiв незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-вiд шляху зачувся кiнський тупiт, i, перш нiж хлоп'яки встигли злякатися, галяву зусiбiч iз гиком i свистом опосiли комонники. Всi були в барвистих ногавицях, на плечах мали рiзнокольоровi корзна, з-пiд корзон же виглядали гаптованi й зеленим, i червоним, i синiм, i жовтим, i чорним шнуром коротшi чи довшi гунi. Переднi, побачивши на галявi людей, спершу напинили коней, розгледiвши, знову весело засвистали й загикали, пiдкидаючи догори смушевi клобуки. Тiльки тепер хлоп'ята постерегли, що то лугарi, бо голови й бороди в усiх до єдиного були поголенi й з макiвок поза вухо звисали вузенькi оселедцi волосся, мов у князiв.
— Гой, отроче, – звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, – конi пасете?
Вишата лише всмiхнувся по вуха, Борислав же вмить побiг знайомитися.
— З Лугу єсте?
— З Лугу, – вiдповiв йому кремезний косак iз довгим копiєм, до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвiст.
— А куди?
— На Луг-таки! – засмiявся косак, а Борислав знiяковiло шморгнув носом. – Не шморгай, косаки можi вольнi, куди хочуть, туди й їдуть.
— А з якого Лугу єсте? – знову почав допитуватися Борислав. – 3 Чорнобильського?
— Нiт, не з Чорнобильського. – Косак устромив списа з кiнським хвостом у землю й скочив додолу. – 3 Луганi-рiчки. Чув єси?
— Чув єсмь…
— Ось таке, – пiдсумував кремезний косак i гукнув до своїх: – Розсiдлуй, братове!
Лугарi позiскакували з коней i заходилися розсiдлувати. Вмить на галявi зайнялося вогнище, восьмеро косакiв не знати й звiдки принесли вбитого соханя, оббiлували його й настромили над багаттям. Лiс виповнився лоскiтливими пахощами смаженого м'яса, й хлопцi згадали, що сьогоднi й не снiдали. Про Богдана годi й казати: вiн нiчого не мав у ротi хтозна-вiдколи.
Хлопцi помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оцi своє, ввесь час липнув:
— Коли ж ви рушаєте? Сього ж днi?
— Не горить, – смiявся косацький отаман. – Нам аби заутра бути в Луговиках.
— На Чорнобильськiй землi?
— На Чорнобильськiй.
— Пощо?
— Кошового можа маємо жонити.
— Князя Джурджа? – вихопилося в Борислава, й вiн почервонiв.
— Та Джурджа ж. По-нашому Юра.
— Як се по-вашому?
— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сiврському Джюрджь. Он у нас є косак iз землi Сiврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер вiдаєш?
— Вiдаю, – мовив Борислав i перезирнувся з Богданом.
— А князя Юра знаєш? – запитав кремезний отаман i перевернув жердину з лосем.
— Чув єсмь, – ухильно вiдповiв Борислав, похоловши вiд страху.
Але страх виявився марним. Отаман був балакучим i вiщим. Перевертаючи над вогнем лося, вiн почав пояснювати:
— Як ми речемо на сього звiра?
— Лось, – одказав хлопець.
— Iстинно. А сiври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумiв єси?
— Зумiв єсмь, – усмiхнувся хлопець.
— А як той звiр, що живе в лiсi й страшно гарчить? Видiв си такого?
— Нi. Лише забитого. Медвiдь речеться.
— О! – погодивсь отаман. – А пощо? Бо мед вiдає. А ти вiдаєш?
— Вiдаю!
— То й ти єси медвiдь?!
Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища.
— Не єсмь медвiдь, але чоловiк, – пiдшморгнув Борислав.
— А ци вiдаєш ти, що чоловiк так i звався колись?
— Коли?
— А давно.
— Не вiдаю.
— Так слухай. Є така пiсня:
Ой пiду я до лiсу, до лiсочку,
Та втну собi дубову тесочку,
А на тiй тесi та рогатина,
Та й не пострашусь лютого русина.
Вiддай ми, русине, своє рухо,
Щоб тепло було ми та сухо.
Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, якої хлоп'якам не доводилося чути.
— Осе таке, – закiнчив вiн. – То як? Зумiв єси? Ти якого єси роду?
— Полянського.