— Все вiдаю, можеш i не казати.
Адамiс перелякано скинув на князя очi.
— Сей перстень дав тобi гiсть мiй. I в сьому перснi є отрова. Тако речу?
Домажирич не обзивався.
— Мовчиш. Зри тодi…
Гатило натиснув перстень указiвним пальцем з одного боку, камiнчик одтуливсь, i на долоню висипалася пучечка бiлого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.
— Вельми мало для такого можа, як я, – сказав вiн.
Адамiс глухо промовив:
— Я-м дав трохи Шарковi.
— Якому? Хто є то?
— Пес…
Князь пристояв, тодi повернувся й вийшов, й Адамiс поплентав услiд йому, знаючи напевно, куди той iде. Гатило спинився тiльки бiля терему домажиричевого.
— Клич.
Адамiс подививсь докруж. Пса в дворищi не було нiде, й вiн подався до низенької клiтi, де стояла собача буда. Коло буди, вiдкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес iз обрубаними для лютостi вухами. Адамiс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч i не встигла ще заклякнути.
— Коли дав йому-с отрови?
— Тому два днi, – прохрипiв грек. – Сього днi рано ще бiгав…
Адамiс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимiн того вечора запевняв, що Аттiла не вмре вiд порошку в перснi, лише по якомусь часi заслабне й стане згiдливiший у переговорах, а се так необхiдно для Грецiї…
Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який i досi тримав на долонi, але порох прилип у спiтнiлiй жменi. Князь обернувся й пiшов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамiсового двору. За пiвгодини в супроводi Борислава, Вишати та п'ятьох комонникiв о коп'ях вiн проминув Полудневi ворота й одразу погнав коня вскач. Адамiс усе те бачив, i серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.
Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж пiдве-чiр – мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночiвлю, коли ззаду залопотiли копитами конi. Мiж Воротило, який виступав попереду, враз упiзнав Великого князя та його вельможiв i напинив поїзд. Богдан осадив коня бiля самого консула.
Старий Максимiн сидiв на вороному iнохiдцевi блiдий i впрiлий. Спина йому згорбилася, мов неповний мiх. Вiн не дививсь на Гатила, хоч бачив i вiдчував кожен його рух i порух. Сталося те, чого всi цi днi найдужче боявся консул. Вiн ще вчора пiдозрював, що той продажний одноплемiнець зрадив його, а вранцi остаточно пересвiдчивсь у тому, хоч несмiлива надiя, мов притрушена попелом жаринка, й досi не згасала в його переляканому серцi, старому й стомленому роками серцi. Тепер же й та жаринка згасла. Скiфський володар сидiв перед ним на сiрому яблукатому конi живий i незвереджений, i зараз станеться те, чого й слiд було сподiватися. В усьому винний той хрещений варварин Вiкiлла, й найбiльше – голощокий Хрисафiй, євнух, вiчний лис i холодний отруйник…
Гатило потяг коневi вуди – аж той торкнувся собi мордою грудей, i крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:
— Речи володаревi своєму, робе: «Теодосiй висок породою, знаменит родом. Аттiла є не менш висок i знатен родом своїм. Але Аттiла, внащадивши монархiю вiд отця свойого, уповнi схоронив достойнiсть. А Теодосiй згубив сю достойнiсть, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттiлi, став робом його, але ще бiльш через те, що, яко роб невiрний i лихоїмний, замислив чинити кови господаревi своєму, котрий поставлен над ним небом i судьбою».
Потому зострожив свого жеребця, й тiльки курява за ним устала, й усi незрушно стовбичили на мiсцi, мов кам'янi iдоли на давнiх могилах у степу; всi, хто зрозумiв рiчi Великого князя київського й хто не зрозумiв.
Не швидко стямився консул Максимiн. Вiн рушив з мiсця тiльки тодi, коли чiльник руської учти махнув рукою їхати далi. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велiй же болярин Борислав та решта можiв о коп'ях поїхали з консулом далi. Гатило вiдряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Вiн i розповiв Прiсковi все, що лаштувалось останнiм часом проти самодержця всiї Русi, й Прiск потiм чесно записав се до своєї книги.
Мiсяця вересня
Вiдтодi минуло тринадесять сiдмиць, i в Київ город прийшла золотава осiнь. Було ще по-лiтньому тепло, тiльки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилавi дуби в Дiбровi ронили на землю рясне жолуддя. Гот Iнгельд, колишнiй роб, якого Богдан кiлька рокiв тому наставив тивуном у своєму селi Можi Ловчi, казав, що в лiсi над Либiддю-рiкою розвелося багато вепрiв-дикунiв. Вони перерили все довкола, вередуючи навiть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князевi пропала хiть до вловiв. Та й не до того було. В неосяжнiй землi його почалися великi рухи. Цiлi племена лишали насидженi мiсця своїх пращурiв i йшли шукати долi в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сiврiв, якi жили мiж Дiнцем Сiврським i городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на новi, за Дунай, до тих сiврiв, що поселилися там ще за часiв Данка та Рогволода.
По сiврах туди-таки посунула й частина горватiв, бо пiд горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дiтьми вкупi, йшли через Русь на полудень i полунiчнi племена дреговичiв, i смолякiв з довгими рудими бородами та iльменських словiн, перемiшаних iз чуддю, муромою й iншими уграми. їх теж вабили новi землi руського князя в далекiй Мiзiї, якою правив тепер велiй болярин Борислав.
Нарочитi можi Гатила доносили, що смоличi геть оголили свої поконнi землi, й у їхнiх весях тепер мало не вовки виють. До пересельцiв з полуночi, крiм уже згаданих горватiв, лучилося й багато iнших полян, особливо тиврiвцiв, улучичiв та божан. Се, з одного боку, було добре – нехай греки забудуть про свої колишнi володiння. З iншого боку, таке гвалтовне переселення могло послабити не тiльки околицi землi, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головнi землi. Й тут до речi попросилися на звiльненi креси два племенi ляських полян. З Ляхiї прийшли два брати – Радзiм i Вятко – й ударили чолом Великому князевi київському:
— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємi. Вельми гунсто жиєми на Вiслє, й готськi фрягi не даюнт жиччя.
Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзiм обiцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й вiддав їм вiльнi краї: Радзiма посадовив на рiчцi Сожу, Вятка ще далi на полунiч, аж до земель смолякiв.