Од Борислава надходили тривожнi вiстi. Греки невдоволенi таким масовим заселенням своєї колишньої провiнцiї Мiзiї. Та й сiври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сiрмiєю, а йшли далi на полудень, просочуючись у надра Грецiї до самого Пелопоннесу. Мiж ними раз по раз вибухали кривавi сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова вiйна ж з греками не входила до задуму Великого князя.
Вiн послав до своїх намiсникiв у Сiрмiю та Мiзiю нарочитих можiв, аби навести лад серед пересельцiв, бо й ляськi поляни, й моравцi, й iншi венедськi племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.
Раз у раз посилаючи в усi кiнцi землi своєї нарочитих можiв та боляр, Гатило де наказом, де обiцянками, а де й хитрiстю, нiким не пiдозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродiнню, що панувало скрiзь. Вiн знав: держава мусить керуватися з одних рук, i всiлякими способами саджав на волостi й україни вiдданих людей. Тамтешнiх володарiв або брав до себе у двiр, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливi й довготривалi сольства й намiсництва.
В сих турботах та в змаганнi зi слами рiзних україн i минали його днi. Так тривало вiддавна, з того самого лiта, коли на горбi над сивим Днiпром лiг у землю брат його дiда Рогволод, i всi звиклися до думки, що так i мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтiв увесь свiт, мав тверду руку й крутий норов.
Серед мiсяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мiрно гупали цiпи й кияни звозили зерно та солому в клiтi й на гумна, до Великого князя київського завiтало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромi та в теремах вельможiв стольних було майже щодня цiлими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.
Перед ним, високо тримаючи бриту голову з бiлим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугiв. Гатило дивився на нього й порiвнював iз ним себе. Скiльки ж то лiт минуло вiдтодi, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом спiвав йому пiсню про ведмедя-русина? Мабуть, i пригадати було б годi, коли б усi не пам'ятали, що того лiта помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять лiт, i то була правда, хоч як сумно зiзнатися собi самому, що й ти постарiв на тридцять п'ять лiт, i зим, i весен…
— А мiцний єси ще вельми, – сказав Богдан, i те саме подумав про себе.
— Дуб у болотi не гниє, Гатиле.
Се була теж iстина, й Богдановi стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем i не Богданом, а тим iменем, яке сам йому колись причепив.
— Пощо чолом б'єш, готамане? – запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак i досi стояв перед ним наввипинки. – Ти сiдь, у ногах правди не є…
— Спаси Бiг. А то-м помислив, що й мене маєш хiть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всi стеляться перед очi твої?
Гатило похмуро всмiхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усiвся:
— Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.
У кутку сидiв, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданiв син. Вiн був чорнявий i широкобровий, схожий на матiр, але всiм iншим удався в батька – й зростом, i кремезними плечима, й навiть дивився так, як i Гатило, з-пiд брiв.
— Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, – нарештi обiзвався Шумило.
— То й що є? Хiба вольниця косацька так вельми князя хче?
Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив бiлi вуса.
— Хче не хче, а вирiй без матки не може. Кiш мене сле до тебе таки чолом бити…
— Пощо? Годоя вам усп'ять?
Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмiшку.
— Нi, Гатиле. Вiдаю й я, й инчi вiдають, що не даси нам узворот Годоя.
— За чим же слють тебе?
Шумило блимнув у куток, де мовчки сидiв Данко, тодi подививсь на Богдана й сказав:
— Пусти нам княжича.
— Княжича?
Богдан теж узявся за свiй шпакуватий оселедець i накрутив його вузлом на руку. Тодi глянув назад
! кивнув синовi, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподiваного повороту. Княжич устав i перевальцем пiшов до дверей, несучи меч пiд пахвою.
— Княжича, речеш, – аж обiзвався Гатило. – Хiба ж не вiдаєш ти, що я-м нарiк його на стiл великокняжий, у себе мiсто?
Косак засовався на лавi й пiдiбрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.
— Бо не за нього ж б'ю, – сказав вiн. – Б'ю за меншого твого, Юрка.
З-пiд гунi старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому черевi.
— Малий ще.
— Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли…
Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, i страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навiть якщо мала, коли ж її примучувати, – стережися дати помилу. Вiн так i сказав Шумиловi, й вони ще довго сперечалися. Тивун принiс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так нi до чого й не домовились. Не мiг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князевi, Великому князевi, треба дбати й про те, як за нього думатимуть i як говоритимуть люди.
Коли вони виходили зi свiтлицi, стояв пiзнiй обiд. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумиловi, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут пiдiйшов Данко. Широкi чорнi брови його були стуленi в суцiльну пряму смугу, й очi з-пiд них дивилися твердо, навiть твердiше, нiж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:
— Посадiть мене.
— Куди?
— До косарiв.
— Уречен сси столу великокняжому, – сердито вiдрубав Гатило й пiшов геть.
— Я скидаюсь! – навздогiнцi гукнув йому син, i Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тодi взяв старого косаря за плечi й мовчки потяг у столову свiтлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Вiн уже давно спiдлоба дивився на батька – ще вiдтодi, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.
Тодi Богдан сказав йому: «Великий князь не належиться до себе, але до великокнязiвського столу». Данко, звичайно, не зрозумiв його, бо в двадцять з невеликим лiт мiж думає зовсiм не так, як у його сорок сiм. Гатило бачив се й не знав, що робити. Вiн наказав тодi боляриновi негайно вiддати свою доньку замiж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, i се страшенно болiло Богдана.