Адамiс мiг би повторити всi тi слова, бо їх було зовсiм не багато. Зате Судко надзвичайно балакучiй iз Остоєм, бо то не лише син Володарiв, а й небiж caмого Гатила. Се й дивувало Адамiса. Та вiн не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останнiй рiк вiн навчився й дивуватися людям, i дарувати їм їхнi дрiбнi провини…
Конi, змерзлi на холоднiй мряцi, форкали й трiпали головами, загорненi в рудi вовнянi корзна можi теж iз нетерпiнням чекали переправи. Сьогоднi обiдали на походi, не спиняючись, аби встигнути завидна до мiсця, й од надмiрного напруження сили людськi були на межi.
— Пливуть, – нарештi озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. – Двi лоддi й плiт по собi тягнуть. Усi сядемо, княжичу, – звертався вiн тiльки до Остоя.
— Чи дадуть отi клятi готи хоч по дзбину меду? – озвався котрийсь мiж, а другий поправив його:
— Не готи вони, лиш такi самi, як i ми.
— Та вiдаю, – протяг перший. – Але ж вiра їхня готська.
— А меду не варять, лиш брагу та пиво, – не став заперечувати другий, однак i погоджуватися не хотiлось, бо коли людинi холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дiдьки попiд peбpа штрикати.
За пiвгодини човни притягли плiт, нарочитi сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних i верхових, поставали й самi, й тi, що були в човнi, десятеро небалакучих можiв, потягли плота на той бiк. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, i веслувальники попопрiли, поки нарештi причалили пiд високою рудою кручею.
— Стежка – гора! – показав їм дорогу один з веслярiв коверканою русинською мовою, й мандрiвники знову посiдали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дiсталися його вже перед самiсiньким смерком…
Гримiльда сидiла в невеликiй свiтлицi й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина – брат уже не цiкавився нею рокiв пiвтора чи й два, вiдколи поселив її в сьому сiльцi на добрий день дороги вiд городу стольного.
— Чого ради? – сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мiлада, лужичанка, яку при дворi звали на готський кшталт Мiльда.
— Нє вєм, нє вєм, жупанiце… – зацокотiла вона своєю рiдною мовою, бо в Брунгiльдиному хоромi лужицька була заборонена.
— Вiдаєш, – одповiла Гримiльда. – Вiдаєш, та мовчиш.
— Пан кроль заповiдав привезти тебе, жупанiце. Тут i троє кiнникiв…
Се Гримiльда й сама бачила в вiкно. Вона так i сказала:
— Видiла-м. А ти справжня готиня єси стала. Й ле-жеш, як готиня.
— Уй, панi жупанiце… Вреклася-м не мовити, але… Свати приїхали.
— Свати? До кого?
— Тебе сватають, жупанiце!
— Удовицю? – Гримiльда похмуро засмiялася й устала. – Хто ж то є?
— Уй, панi…
— Хто, речи?
— Кроль руський…
— Гатiло?
— Он…
— I сам є тут?
— Нє, панi жупанiце. Прислав братового чада, княжича… Остоя. Остоя з товаришi.
Гримiльда засмiялася ще лихiше, нiж допiру, й вiдповiла;
— Повiдай кролевi сьому, що-м уреклася замонж.
Вона вiдвернулась i бiльше не глянула на Мiладу, хоч скiльки та благала й вмовляла її, скiльки квилiла змилосердитися, бо що скаже їй пан кроль i панi крольова…
Через день до Гримiльди з'явилися новi гостi – сього разу молодший брат Огнян-Гагнi.
— Збирайся, сестро, – сказав вiн. – Сам Бугдан Гатiла прислав по тебе. Шана тобi велiя буде…
Гримiльда примружилася на брата:
— Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати?
— Не мов такего, сестро.
— Лжу-м повiдала? Речи: лжу?
— Ти, сестро, менi таке речеш…
Гримiльда знала, що несправедлива до Огняна, що вiн у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула:
— Всi сте однаковi! Всi геть до єдиного: що ти, що тамтi браттє!
Огнян-Гагнi жалiбно поглянув на неї й вiдповiв:
— З ним були-смо приятелi.
Вiн справдi товаришував iз Сiкурдом, i Гримiльда розплакалася. Та швидко втерла сльози й майже прогнала брата:
— Речи старiйшому, – вона мала на оцi брата Гана-Гунтера, короля, – речи му, нехай перше поверне менi те, що згрiб по Сiкурдовi! Йди й речи, коли-с невинний!
Брат Огнян пристояв, хотiв пiдiйти до сестри й торкнутися рукою її гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримiльда так чужо дивилася на нього, що вiн не здобувсь на силi.
Коли Огнян-Гагнi поїхав, Гримiльда дала волю сльозам, тодi ввiйшла свекруха Ойда й заходилася розпитувати, в чiм рiч. Почувши, сердито хряпнула дверима й вийшла на свою половину теремця. Вона не приходила до невiстки нi того дня, нi наступного, ввечерi ж увiйшла й, потупцявшись коло лежанки, раптом сказала:
— Йди…
— Докуд? – стрепенулася Гримiльда.
— За Гатiлу. Мислила-м i перемислила-м… Iди-таки.
— Се речеш менi ти?
— Йди.
— Мати Сiкурдова?
— Сiкура венце не буде…
Вона втерла сльозу, але очi в неї були сухi й червонi.
— За тего нехристя? Поганця?
— Йди, Гримо.
— Не буде тегої Я-м християнка й за поганина не пiду. Вреклася-м вiрнити Сiкурдовi.
— Сiкура немає…
— Гатiла ж має сто жiнi
— То є лжа. Має двох.
— Двох!.. – буркнула Гримiльда. – Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пiзньої ночi, замовкали тiльки тодi, коли ввiходила їхня челядниця, стара Лана. Гримiльда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити їй хто зна й що. Як може Сiкурдова мати мовити таке? Як?
Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила своєї, попри всi на свiтi закони честi й кровi.
— Йди.
Гримiльда почала пiдозрювати свою свекруху – не iнакше, як її пiдкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося нi в якi вузли.
Наступного дня прибув цiлий поїзд – i сватовець Великого князя київського Остой, i малий болярин Судко, й домажирич грек Адамiс, i єпископ землi Бургундської Ратарiй, i молодший брат Гримiльди Гагнi, й середульший Горват-Гернот, i слуги та челядники.