В ЛIТО 450-е
Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снiгу, перед очi всiї Русi самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велiї можi Гейза, що правив Iспанiєю й Африкою.
— Готи, Велiй ксьондзе, – сказали сли, – стали купою з Римом i хочуть ковтнути нас.
Гатило довго розмовляв зi слами Гейза, довго обмiрковував усi сторони справи. Ся справа останнiми десятирiччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тiльки вiдрубати.
Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевiв, тобто славiв, та галинiв, знаних iноземцями як алани, жили обабiч Райни. Готи, прийшовши з полунiчних Скандiнавських земель, прогнали їх i частково пiдкорили. Тi, що не хотiли миритися, перейшли через Райну до своїх родичiв галлiв, ранiше ще звойованих римлянами, а пiзнiш подались на той бiк Пiренеїв – до Iспанiї. «Там, – писав про них готський iсторик Йордан, – згадували вони все те зло, яке їм заподiяв король Геберiк, прогнавши з рiдної землi. Так розповiдали їм батьки їхнi». Великим жупаном сих слов'янських народiв був тодi Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готiв розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пiзнiше, в лiто 407, слов'яни подолали Пiренеї й засiли в Iспанiї. Все складалося на краще, мiсцевi жителi з обiймами зустрiчали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.
Тодi Рим нацькував на них iнших варварiв – вiзiготiв, щоб їхнiми руками повернути собi iспанську провiнцiю. Але iмператор Гонорiй 411 року накликав тих готiв на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподiвавсь iмператор. Валларiй, конунг вiзiготiв, i досi вагався, з ким вести вiйну, хоч уже чотири роки сидiв в Аквiтанiї. По тому минуло ще чотири роки, й нарештi Валларiєвi пощастило пересварити слов'янських володарiв Галицiї, Турингiї та Вендiї. В однiй сутичцi мiж ними готи викрали жупана Предiвоя й вiдiслали його в Рим iмператоровi Гонорiю. Але на тому й кiнчилася та рать. Валларiй помер, i на його стiл був обраний конунгом Теодорiк, мiж дужий i нестрашимий.
Коли велiй жупан слов'янський Годо переправився з великим вiйськом через Гiбралтар в Африку, щоб звоювати ще землi для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом вiзiготiв Теодорiком ударити на Iспанiю. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападникiв.
Пiсля смертi Года батькiв стiл посiв Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Вiн був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, вiн говорив мало, ненавидiв розкошi, був страшний у гнiвi своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах iз народами, вiн умiв, де треба, посiяти зерно незгоди, вмiв i гасити зненависть до себе. Таким вiн уступив i в Африку, закликаний Вонiфатiєм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував i перед смертю скликав синiв своїх i заповiв їм: живiть у мирi й любовi, наслiдуйте царство по ряду й черзi старiйшого».
Але то вже було пiзнiше. Тим часом готський конунг Теодорiк i сам був не вiд того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодорiка малося двi доньки, й вiн мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янськiй же державi жило безлiч княжичiв. Одну дочку Теодорiк i видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Iспанiї та Африки Гейза.
Вiзiготськiй княжнi чимось не припав до вподоби свекор, i вона хотiла отруїти його. Нестримний у своїй лютi жупан наказав позначити невiстку тавром злодiйства: їй вирвали нiздрi, повiдтинали вуха й вирядили до батька.
Се сталося напровеснi минулого року. Ображений Теодорiк вирiшив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тiльки привiд до ратi, яка назрiвала мiж вендськими слов'янами та готами довгi десятилiття.
— Маємо знаннє, – сказав Гатиловi сол, – що готський конунг послав велiї дари iмператоровi римському Валентинiановi.
— Шукає дружби? – сказав Гатило й зiтхнув.
— Так, пане Велiй ксьондзе, шука, – вiдповiв сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових рокiв мiж iз довгим сивим волоссям, важким носом, i червонястим, добре подзьобаним вiспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи мiж рiчками Туром i Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вiчi Великому князевi.
— Й що маєте чинити? – спитав Гатило.
— Буде валка вельми кервава, – вiдповiв Градимир. – Якщо готи здолають нас, то повернуть копiя свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:
— Давня iстина. Але я вiдаю її. Скiльки ратi сполчити може Гейзо?
Граднмир замислився. Такi серйознi речi можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на вiщо не здатна його земля.
Поки жупан думав. Гатило вийшов у сiни й сказав можевi, що стояв там на чатах:
— Вишату сюди. – Потому примовчав i додав: – Шу-мила такоже.
Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сiв до столу, де сутулився жупан Градимир i його два молодшi товаришi. Й коли завiтали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пiзньої ночi…
Вже майже два роки Гатило був на якомусь пiднесеннi. Кремезнi, трохи зсутуленi плечi його розпросталися, хода стала пружнiша, й навiть сивини в оселедцевi, що в'юнився з тiм'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навiть i того, що вона живе, ходить i дихає, що вона є на свiтi. Гримiльда, яку вiн i всi в Києвому городi називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жiнку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сiяв у серцях жах, виявився м'яким i згiдливим. Се спершу здивувало молоду жiнку, й вона не вiрила своїм очам. Тодi зрозумiла, що Гатило ставав таким тiльки коло неї, що Гримiльда потрiбна сiй могутнiй i всевладнiй, а по сутi самотнiй людинi, що в неї князь шукає не просто жону, а iстоту, яка б дала йому спочинок i забуття вiд непосильних турбот i щоденних хвилювань.