Гатило мав намiр помiняти ввесь гострокiл понад Боричевим Током, навпроти Хоревицi та Дитинки. Полудневу ж та захiдню стiну князь вирiшив зробити геть по-новому: спершу глибокий рiв, тодi вал, а над валом двома чи й трьоми повершями – дубовi клiтi, затрамбованi глиною. Така стiна мала бути мiцнiша навiть за муровану кам'яну – камiнь кришиться й рониться пiд ударами грецьких таранiв та iнших стiнобийних машин, а сю стiну хай-но спробує хтось угризти: залiзнi та мiднi баранячi голови одскакуватимуть вiд них, як од подушки. Сi зруби київськi теслi вже в'язали вiнцями. З настанням весни вони пiднiмуть їх на новий вал, i тодi город Київ стане по-справжньому неприступний.
— Вишато, – сказав Великий князь, – то скiлько грабарiв копати-ймуть рiв та сипати-ймуть вали? Старий вельмiж одповiв, як завше, стисло:
— По п'ятдесят iз кожної україни, а з Русi – триста.
Вишата був простоволосий, його грiла густа кучма сивого чуба, стриженого пiд макотер. Але на собi вiн мав добру баранячу гуню, по подолi, на рукавах та ковнiрi торочену чорною кунню – першою даниною лiсових вятичiв.
— А буде?
Звичайно ж, вистачить, i Вишата лише всмiхнувся на знак згоди.
Вони всi стояли на помостi заборола. Київ город жив звичайними буднями. З коминiв тягся в морозяне повiтря кошлатий дим, усе було закидане снiгом. Де-не-де погавкували пси, в крайньому вiд Полудневих ворiт обiйстi безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося, й нiщо не вiстувало небезпеки. Може, вiйна сюди й не докотиться. Київ город уже давно не знав супостатiв, але князь не мусив спокоїти себе. Хоч би що, а стольниця має лишатися твердою, як людське серце.
Навеснi з царя-городу Константинополя надiйшли тривожнi вiстi. В iмператорському дворi сталися великi змiни. Було усунуто вiд влади справжнього правителя iмперiї препозита Хрисафiя. Хоч Гатило й був лихий на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно пiдтримував через своїх людей при дворi лукавого євнуха. Хрисафiй був у царi-городi ставленцем єюпетських товстосумiв i таким чином послаблював силу стольної аристократiї. Пiд його дудку грав сам iмператор Теодосiй Другий. Тепер же Хрисафiя скинено, й ще нiхто не знав, куди поверне кермо пiдступна Пульхерiя.
Й доки Гатило мiркував, що має робити; надiйшла нова звiстка: iмператор Теодосiй загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. I таке трапляється, бо нiхто з-помiж смертних не знає, де здожене його коса Морани: в ратному вирi, на лову чи за бражним столом.
На братове мiсце сiла його старша сестра Пульхерiя, хоч вона й ранiше правила державою замiсть слабовiльного Теодосiя. Синклiт обрав iмператрицею Пульхерiю, бо ж брат її не лишив по собi можейської надi. Але нова iмператриця мусила взяти собi можа в суправителi. Пульхерiя, якiй минуло п'ятдесят друге лiто, на пораду нового улюбленця придвiрної клiки гота Аспара, взяла собi можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркiана. Але, бувши святошею, попросила Маркiана пощадити її дiвочу непорочнiсть.
На бiк нової правительки, зрадивши своїх друзiв-єгиптян, перейшов i патрiарх Анатолiй. Таким чином Пульхерiя, Маркiан, Анатолiй i всемогутнiй чiльник варварських тагм Аспар укупi з клiром та придвiрною знаттю дiяли заодно. Се ж не провiщало нiчого доброго землi Руськiй.
Великий князь київський негайно надiслав до царя-городу Константинополя слiв iз вимогою новому iмператоровi Маркiановi поновити договiр, складений три роки тому з його попередником Теодосiєм. Але Маркiан, скориставшися зi свого мiцного становища й з вiйни, яка мала спалахнути мiж Аттiлою та Гейзом, з одного боку, та Римом i готами – з другого, не квапився втверджувати ганебних договорiв iз «гунами». Тим бiльше, що йому стало вiдомо й про зраду «вандальського» князя Мiровоя, якого на батькiв стiл незаконно посадовив готський конунг Теодорiк. Основнi ж сили Гейза, великого жупана Iспанiї та Маврiтанiї, теж були в Африцi.
Гатило на знак узгоди зi слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але написав листа iмператоровi Валентинiановi, аби той не втручався в його розправу над вiзiготами, як утiкачами з-пiд його влади й руського пiдданства. Теодорiковi ж одiслав iншого листа: «Не май сподiвань на союз iз Римом проти мене та брата мого Гейза».
В ЛIТО 451-е мiсяця березоля
Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за зими. Гатило розраховував на несподiванiсть удару. Якби вiн потяг iз дому першими весняними дорогами, перечекавши розпуття й повенi, був би на берегах Райни за сорок день, тобто в серединi п'ятого мiсяця року – квiтного. Вирушивши ж. снiгом, у стичнi, вiн до весни здолав Русь, i Дерева, й Червенськi землi, й україну моравцiв i став на берегах Лаби. Позаду в нього здiймалися ще вкритi зимовою попоною верхи Снiжки-гори, попереду виднiли Клиновець, iз полудневого боку вже зелений, та похилi Руднi гори. Весна почалася ще на Одрi, й сей вiдтинок до Лаби ополчення брало вже з останнiх сил. Рiчки, маленькi й великi, поскресали, навiть лiсовi дороги стали важкi й пiдступнi. Конi провалювалися в мокрий, нiздрявий снiг, вози та гарби з сiном i зерном для худоби стали в'язнути по ступицi, воли схудли й виснажились, i Гатило наказав зупинити ополчення, ледве переправивши заднi полки та валки на лiвий берег Лаби.
За Великим київським князем пiшла раттю не сама тiльки Русь iз її численними групами племен волинi дулiбської, галичi, бiлих i чорних горватiв, бойкiв, лемкiв, карпiв, букачiв, божичiв, тиврiвцiв, улучичiв та подолян. Великого князя київського пiдтримала вся земля, пiдвладна йому: Луг разом iз усiм кошем косарським, на чолi з молодим князем Данком Богдановичем, уся Вкраїна i Сiврська пiд прапором старого чернегiвського князя Божiвоя, й Дерева пiд проводом Гатилового шуряка Ратибора Бiлгородського. Своїх воїв надiслали й кривичi, й смоляки, й новi пiдданi радимичi та в'ятичi, й деякi iншi племена, що населяли полунiчнi краї Руської держави, й булгари, що сидiли по той бiк Дону, й киргизи та обри, й саки з ясичами степовими.
Не було поряд лише Борислава. Та вiн, об'єднавши в ополчення всю рать задунайську й придунайську, разом з полками семигородськими йшов на захiд iншим шляхом. Нарочитi можi донесли Гатиловi, що Борислав уже з'єднався з воями великокняжого брата Володаря й чекає дальших наказiв у Добречинi.
Гатило послав кiлькох можiв на чолi з десятником Воротилом i сувору ябеду до Борислава та Володаря:
Володаревi стояти на мiсцi, Бориславовi ж якомога швидше рухатись на полудень до моря .Латинського й рiчки Сави в Сiрмiї й стерегти там тил головної ратi руської вiд грекiв.