Гуркiт у супротивному таборi стих, а йому й досi вчувалися тi страшнi згуки. Й вiн одiтхнув тiльки тодi, коли до намету ввiйшов Лiторiй. Не дивлячись Ецiєвi в вiчi, вiн спитав:
— Що мовити готам?
— А що?
— Прийшли од Торiсмунда, нового конунга.
— Хто?
— Мiж його сестри граф Аквiтанський та герцог Ангулемський.
— Речи, нехай вертаються… в свої Ланди.
— Я-м такоже се помислив.
— От i добре. Проси в Аттiли дозволу поховати згиблих.
Вiн так i сказав: дозволу, й Лiторiя те слово рiзонуло по серцi, та вiн змовчав i вийшов.
— Готуй гiнцiв до Рима! – сказав навздогiн йому Ецiй, але Лiторiй не вiдгукнувся.
По трьох днях, узявши в готiв таля – сина сестри нового конунга Торiсмунда та графа Еммерiка Аквiтанського юного Валтарiя, Гатило наказав знiматися, й нiхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунiв. Того-таки дня прибули нарештi сли вiд великого жупана Iспанiї й Маврiтанiї Гейза. В нього трапилося непередбачене: цiлий мiсяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Вiйсько ж було майже все на тому боцi, в Маврiтанiї. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пiзно.
— Тепер готи вже вас не займуть, – сказав слам князь Годой, бо Гатило ходив як нiч. В учорашньому бою важко поранено княжича Данка. Молодший же син, ударений мечем у груди, лежить при смертi, й хто зна, чи топтатиме вiн ще ряст.
А Вишати вже нiхто не мiг повернути. Його знайшли на полi боронному лише сьогоднi вранцi. Старий конюший, перший вельмiж землi Руської, щирий мовчун Вишата Огнянич лежав на боцi, прихиливши сиву голову, стрижену пiд макотер, до шиї вбитого коня, мовби заснув пiсля важкої сiчi. Одна щока в нього була розiтнута, але не вiд неї, а вiд глибокої рани сулицею крiзь кольчугу загинув Вишата. Й тепер Богдан ходив аж чорний, певно, вiдчував якусь провину до свого старого друга й побратима.
Мiсяця липня
Гатило повiв свою рать на захiд, руйнуючи по собi всi твердi, якi був узяв навеснi: поки римляни їх вiдбудують, мине чимало рокiв, а доти можна бути спокiйним. Ецiєвi споглядачi й вивiдники йшли слiдом за його величезним обозом. Напрямок Гатилового руху свiдчив про те, що грiзний гун вирiшив нарештi дати їм спокiй i повертався додому. Зупинившись у Бургундському королiвствi на сiдмицю, вiн пiдтяг обози, взяв у Гана-Гунтера таля – його рiдного брата наймолодшого, Гагнi, князя Троцького, й переправився на правий берег рiчки Райни, де вже починалася його неосяжна iмперiя.
То було дивно, зовсiм дивно, й Ецiй, не знав, що й думати. Головнi римськi сили, його легiони, бiльше не являли собою серйозної армади. Кожен, перемiгши в сiй страшнiй битвi, пiшов би на незахищений, безпорадний Рим i здобув би його. Аттiла ж спокiйно переправляв свої незлiченнi полки на схiдний берег Райни…
Й раптом прибув черговий меркурiй. Перший полководець Рима взявся за голову. Аттiла несподiвано звернув на полудень i долиною Райни, мiж Вогезами та Чорногорою[25] попрямував до головного перевалу, через Альпи…
Двох думок бути не могло. Якщо гуни подолають найвищу європейську гору, вони опиняться в Iталiї. Незначний загiн римського вiйська в долинi рiчки Пад не спинить їх, дарма що туди поїхав другий талановитий полководець iмперiї Лiторiй. Ецiй також не зможе нiчого вдiяти з тилу. Одне, що лишився далеко позаду гунiв, у Полунiчнiй Галлiї, а друге – хiба можна завдати якогось вiдчутного удару такiй силi недобитками легiонiв, коли навiть готи повернулись додому, в Аквiтанiю?
Так i сталося. Гуни, здолавши перевал, снiговою лавиною посунули вниз. Головну твердь усiєї Полунiчної Iталiї, могутнiй город Медiоланум було взято, й то стало ключем до Риму.
В столицi Захiдньої Римської iмперiї знявся переляк. Нiхто з-помiж полководцiв, навiть легат Лiторiй не брався захищати город на Тiбрi. Iмператор Валентинiан Третiй, якого двадцять шiсть рокiв тому цар-город Константинополь посадив на престол, тепер звернувся, вже вдруге, до своїх протектантiв – нового схiднього iмператора Маркiана та його мiжноволодної жони Пульхерiї.
Досвiдчений у ратнiй справi Маркiан не вiрив можливостi спинити гунiв, бо, крiм полкiв, що валчилися й перемогли римлян та вiзiготiв у Галлiї, Аттiла мав ще й свiжi, незайманi, в Мiзiї та Паннонiї понад Дунаєм. Але Пульхерiя наполягла на своєму, бо, власне, вона, а не її напiвписьменний мiж, була iмператором Всхiдньої Римської iмперiї. Константинополь, казала вона, не може собi дозволити, щоб гуни зайняли Рим. Якщо Аттiла се зробить, його наступний удар буде по священнiй стольницi Костянтина.
Грецьким тагмам, розташованим у Фракiї й Iллiрiї, було наказано йти на допомогу Римовi. Та в долинi рiчки Сави тагми мусили зупинитись. Аттiла ще ранiше передбачив усе й наказав великому боляриновi Бориславу та своєму братовi молодшому Володаревi бути напоготовi. Грецькi тагми, складенi переважно з фракiйцiв, волохiв, готiв та iллiрiв, не могли нiчого заподiяти свiжим силам гунського царя. Та вони й не хотiли сього, бо дужче горнулися до гунiв, анiж до Риму й Константинополя, й свiдок тому – численнi гунськi -набiги через Дунай i Гемський хребет, у яких активну участь брали тi самi готи, й iллiри, й волохи, й фраки…
Богдан Гатило розташувався станом не в Медiоланумi, тiснiй кам'янiй твердi, що пашiла в сю липневу пору, мов розпечений черiнь, а на зеленому лузi край рiчки Мiнцiум. У його червонiй полотцi лежав важко поранений син Юрiй. Римський меч так понiвечив його, що вiн добру сiдмицю був на гранi життя й смертi. Але молодiсть i цiлюще зiлля руських вiдьмакiв урятували його. Юрко ще не вставав на ноги, проте щоки юнака вже взялися живим червецем i в очах спалахували вогники, коли до намету заходив отець його, суворий володар землi вiд Райни до Iтиль-рiки й вiд Полунiчного океану до моря Латинського та Гемських гiр.
Спершу Юрiй, оклигавши й згадавши свою останню рать, соромився, що дав себе здурити римському латниковi. Тодi, помiтивши у вiтцевих очах iскринки теплоти й любовi, смiливiшав, юнацька кров брала в ньому гору, й вiн починав хвалитися:
— Кди-би не кiнь мiй ковзнув копитом по щитi залiзному, я би-м не дався тому латиновi вдарити мене, отче!
— Скiльки поклав єси? – спитав Гатило, й син розчепiрив пальцi.