— П'ятьох, отче!
З отрока мав вирости добрий князь, i Гатило тепер уже не шкодував, що дозволив старшому, Данковi, взяти булаву князя косарського. Певно, така воля кумирiв, щоб молодший, супроти поконовi руському, сiв на вiтчий стiл у городi Києвiм.
Данко за мiсяць, який провiв на возi, зовсiм одужав, нога йому, потята готином, згоїлась, вiн ще кульгав, але вже мiг сидiти верхи й подався до свого коша на полунiчному березi рiчки По за Медiоланумом.
Юркiв навчитель нi на крок не вiдходив од свого пещеного. Вiн теж був у тiй ратi з княжичем i тепер карався думкою, що не змiг охистити Юрка, коли того посiло двоє латникiв. Старий косар i думки собi не давав, що розмiняв десятий десяток i рука його вже не та, як була лiт тому хоча б iз п'ятнадцять.
— Знайди Юрковi лiпшого навчителя, – жалiбно дивився Гатиловi в вiчi Шумило. – Я-м не годен зучити його пуття.
Але Гатило вже мiг усмiхатися. Тепер, коли Морана з її гострою косою поминула його синiв, князь думав, що то й лiпше, коли мiж уже в отроцькiй порi здобуває собi руби на полi боронному. Кращого, нiж старий косак Шумило, нiде не знайдеш.
Гатило спав в однiй полотцi з недужим сином i його пестуном, але князiв та боляр приймав у посиротiлому наметi Вишатиному. Тут усе ще жило й дихало його героїчним побратимом, i хоч старий конюший лишився спати вiчним сном у землi Галльськiй, Гатило знав, що дух його тут, у полотцi, й лишав йому на нiч страви та питва, щоб Вишата мiг тiшитися земними радощами. Й пекуча думка, що сам оддав побратима в жертву всесильному й примхливому Юровi Побiднику, потроху тупилася й холола в серцi тихим смутком неминучостi. Й лише раз по раз перед очима виникали сумнi очi Вишати й у вухах, мов живе, лунало його останнє слово, просте й не всiм зрозумiле слово «Вельми…», яке вiн мовив своєму князевi, йдучи на певну загибель в iм'я Русi та її ратного кумира…
На п'ятий день пiсля взяття Медiоланума, коли воїнство чекало, що скаже його улюблений вождь i куди махне мечем своїм, Богдан Гатило зiбрав князiв, боляр, воєвод i тисяцьких i довго розпитував кожного, якi втрати в полках, скiльки поранених, скiльки коней добрих i скiльки харчiв та полону везе кожен чiльник. I нiхто не наважився сказати Великому князевi, що ополчення, зокрилене перемогами, прагне вперед, що на два днi легкої путi стоїть беззахисний Рим, стольниця стольниць.
Богдан розпустив усiх, у Вишатинiй полотцi лишився тiльки сивовусий чубатий князь Годой, котрий єдиний з-помiж наближених умiв розмовляти з Гатилом. А Гатило знову чекав, що луганський князь поведе мову про талiв. Годой уже кiлька разiв казав йому про них, особливо за молодшого брата короля Бургундiї – Гагнi, князя Троцького. – «То ж є твiй шуряк, Гатиле. Чи личить нам зобиджати родичiв?» Богдан мовчав i нiчого не вiдповiдав на тi закиди.
Сього разу Годой спитав iнше: власне, те, що непокоїло всiх воїв.
— Допоки сидiти-ймемо тут, Гатиле? Речи й покажи нам мечем своїм – i вся рать злине туди, куди каже меч твiй. Ти ж сам се вiдаєш.
— Вiдаю, – вiдповiв задумано Гатило. – Вiдаю, та…
Вiн збиравсь одкрити Годоєвi свої думки й подуми, може, вперше пiсля тiєї лютої сiчi на далеких Каталаунських полях, i Годой боявся дихнути, бо знав, що зараз почує найсокровеннiше. Та в сю мить зайшов до полотки велiй болярин турицький Войслав.
— Княже, – сказав вiн, – чолом тобi латинцi…
— Де вони? – спокiйно, мов те його мало обходило, спитав Гатило.
— Тутки, край рiчки. Такi латинцi, що я-м i не видiв досi. Клобук у старiйшого золотий, у камiннi…
Годой схопився, незважаючи на свої п'ятдесят шiсть лiт, i вибiг з намету. Гатило непоспiхом послiдував за ним. У березi коло човнiв i лодь стояла барвиста купа римських слiв – душ iз двадцять. Гатиловi навiть здалося, що вiн бачить серед них i жону. Та то було невiрогiдно, на такiй вiдстанi важко щось вирiзнити, а ще серед римлян у їхнiй довгiй одежi мало не до п'ят.
Вiн знову зайшов до полотки й сказав Войславовi:
— Пришибiть слiв у городi. А коли не хочуть – то тут, у полотках.
Велiй болярин Войслав, убраний по-турицькому в бiлi, мережанi по боках чорними снурками ногавицi, пiдперезаний червленим широким опоясом, у бiлiй безрукавiй гуньцi, з-пiд якої виглядала вишивана сорочка, з дорогим мечем при боцi, чемно вклонився Великому князевi, якому був рiвний у лiтах, i швиденько почимчикував униз виконувати його волю. Войслав уже не раз i сам бував Гатиловим слом у рiзноличнi язики й приймав у себе не одних та знався на прийманнях незгiрше за самого Великого князя, й Гатило останнiм часом подумував, чи не зробити Войслава старим конюшим або кравчим[26] '. А в його мiсце, звичайно, посадити посадника з-помiж київських боляр. Войслав був би втiшений, i держава б змiцнилася мiццю Великого князя. Богдан робив такi перестановки вже не раз i не десять, i його двiр у городi стольному був повний урядцями з далеких i ще дальших волостей.
Войслав добре тямився на новому дiлi. Вiн запропонував словi римського iмператора вiдсiсти в затишних мармурових хоромах у городi Медiоланумi, що високо здiймавсь над рiчкою тесаними кам'яними мурами. Й до кожного приставив двох служок. Служки знались на латинськiй мовi, але дехто з них мав удавати, нiби нiчого не розумiє. Й увечерi того самого дня вiн розпитував їх, що вони чули й що бачили в дорогих гостей…
Сол володаря свiту, римського iмператора, сидiв на прохолоднiй кам'янiй лавицi в хоромi колишнього комiта Медiоланума Юнiя й думав тяжку думу. Вiн здавався старiшим за свої п'ятдесят п'ять рокiв, глибокi зморшки зорали йому високе чоло й залягли двома борознами коло вуст. Сiрi стомленi очi дивилися на розпис межи вiкнами свiтлицi й нiчого не бачили, бо словi випала найважча в його життi мiсiя, подiбної вiн ще не знав. Навiть позаторiшня «рать» на вселенському соборi в Ефесi здавалася проти сього справжньою забавкою, хоч там фанатичнi монахи ламали своїм супротивникам кiстки, а Дiоскор топтався Флавiановi чобiтьми по животi. На нього зараз, мов на святого Петра, дивився цiлий Рим, уся iмперiя, сол же не бачив нi виходу, нi порятунку. Завтрашнiй день може стати першим днем великого суду й останнiм днем Риму. Й iсторики напишуть вiдверто й безжально, що того суду не мiг запобiгти вiн, посланий сюди iмператором i всiма вiльними громадянами столицi свiту.
Се був намiсник святого Петра на землi, пастир усiєї християнської церкви папа римський Лев, якому Валентинiан Третiй доручив схилитися в ноги перед страшним завойовником Аттiлою.