— Усi рази, Великий княже.
— Чув єси, сле Валентинiанiв? Усi рази! Грецький iмператор, низький роб мiй Теодосiй, хотiв отруїти мене. Та за мною держать руку кумири вiтцiв i правiтцiв землi моєї! – Гатило знову глянув на Войслава. – Чи так речу, велiй болярине?
— Так! Теодосiй та його сестра Пульхерiя хтiли отруїти тебе, княже.
— То чи ж вiрити нинi клятвi захiднього iмператора?
Сi слова були вже зверненi до Лева, й папа римський нарештi проказав те, що мав казати в крайньому випадку:
— Вiзьми, цiсарю гунський, дань з Рима, скiльки хотi маєш, а город пожалiй. У городi тому суть многi хороми давнi, й многа мудрiсть зiбрана книжна в хоромах, i многi пам'ятi безцiннi з давнiх-давен, од Цесаря Юлiя й давнiшi… Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш грiх великий на душу… Змилосердься, Бичу Божий Аттiло, й господь бог наш Христос воздасть тобi.
— Я не маю хреста в пазусi! – вiдповiв Гатило.
Папа Леон i далi молив грiзного царя:
— Сi дарунки – то є лише привiтниця вiд iмператора й патрицiїв Рима. О Аттiло, змiни гнiв свiй на любов, зм'якши серце своє до римлян, i вони дадуть тобi стiльки золота, й срiбла, й камiння базцiнного, скiльки ти й не бачив єси!..
Гатило, вдаючи, нiби вагається, спитав знову болярина турицького:
— Що повiдаєш на се, Войславе?
Турицький богатир у бiлому вбраннi випнувся вперед. Його вельми втiшала князева увага.
— Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боцi свiту стоїть той город Рим, – i ми вiзьмемо його сулицею харалужною!
— А що ректи-ймуть лугарi-косаки? – спитав Богдан.
Уперед виступив його старший син i, спираючись на довгий меч, пробасив:
— Кивни, отче-княже, й косацька Волинь пiде по тобi!
— А ти, хане кутругурський Круме?
Вождь булгарського племенi кутругурiв, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тiм'ям i гупнув клобуком об землю, що виказувало найбiльшу рiшучiсть:
— Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювiгi-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблi свої об шоломи римськi. Й кутругури, й оно-гундури, й усi племена булгарськi не дiждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!
атило тихо проказав Левовi:
— Й се єси чув. I почуєш вiд кожного князя, й од кожного можа старого й дiтського. Погляньї – Вiн широким рухом обвiв рiвне поле Ломбардiї, мов грибами, всiяне чорними, й бiлими, й жовтими, й синiми полотками, оповите димом тисяч вогнiв, витолочене людьми й кiньми. – Видиш осю рать?
Папа мовчки вклонився.
— Тепер поглянь отуди!
Гатило вказав рукою на полудень. Лев i собi подивився в той бiк i здивовано звiв брови.
— Що видиш там, соле?
— Нiчого не виджу, цiсарю.
— Я такоже, – погодився Гатило. – Виджу тiльки путь рiвну, що веде прямо до Рима. Й нiхто не спинить мене, бо римськi легiони зосталися там, у Галлiї Полунiчнiй, i сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, i я маю ключ од його ворiт. Ось вiн є! – Гатило помахав своїм довгим i важким мечем. – Якщо лiт тому сорок i їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготiв, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так i перекажи iмператоровi.
Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на словi, щоб вiдповiсти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тодi Богдан устав, i погляд його зустрiвся з поглядом Юсти-Грати Гонорiї. Повiки в неї майже не блимали, вуста напiврозтулились, наче вона збиралася щось повiдати Гатиловi, та раптом забула, що саме. Гатило встав i рiшучим кроком подався до своєї полотки, слiдуваний усiма князями та вельможами. Годой уже в полотцi спитав:
— Що дiяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять?
— А нiчого, – вiдповiв Гатило. – Сподобають у станi моєму – хай сидять, а нi – дорога їм проста.
Годой пiшов до папи римського, який i досi стояв, не знавши, куди йти й що дiяти.
Войслав питався Гатила про iнше:
— Не повiдав єси, що чинити з отимо, – вiн кивну крiзь стiну полотки, мавши на оцi римськi дарунки. Гатило сказав:
— Хай забирають yсn'ять.
— Що?!
— Те, що-с чув.
Повернення iмператорових дарункiв зовсiм осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тiльки те, що воно й означало, й сол Валентинiвна втратив рештки надiї. Аттiла вирiшив добити Рим, i тут уже нiяка сила неспроможна була спинити грiзного цiсаря гунiв, проти якого навiть Александр Македонський видавався зеленим отроком.
Гатило знав, що зараз дiється в душах латинських, i не робив жодної спроби, щоб не те що втiшити, а бодай якимись лукавими словесами розважити їх. I його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотцi з новиною:
— Придибав той Лев…
— Для чого?
— Не рече…
Гатило подумав, але врештi вирiшив прийняти римського сла.
— До… Вишати, – мовив князь i, востаннє глянувши на сина Юрка, який тихо сопiв носом, подався в той бiк, де стояв намет загиблого побратима.
Намет був багато кращий за його власний: з гарного товстого сукна, бiленого сiркою, обтягнений знадвору блакитним шовком. Долiвку встреляв чудовий мараканд-ський килим, який увiбрав у себе всi барви райдуги. З одного боку стояло м'яке вузеньке ложе, вкрите золотавою паволокою, навпроти ще одне – цупке, для сидiння, зi срiбнотканої коприни[32]. Навпроти входу здiймалося на бронзовому тринозi невелике писалище, де ябедники за життя Вишати складали ябеди в усi кiнцi Руської iмперiї та цiлого свiту.
Гатило сiв на твердому сiднику, й у сей час увiйшов папа. Леон Перший був уже без тiари й золотих рiз, i се пiдкреслювало самочиннiсть його вiдвiдин. Великий князь київський недбало вказав йому на лiжко пiд протилежною стiною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несмiливо сiв. Тепер мiж ними був тiльки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срiбними квiтами, й на кiлочку того стовпа, що зсередини пiдтримував шатро, висiла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгi й докучливi молiння.
— Хайре! – сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотiлося. – Калiмера[33].
— Хайре, кiрiє базилеє[34]… – вiдповiв здивовано папа, й се означало, що вiн теж знає грецьку. – Ти мовиш по-еллiнському? Зодкуду?