– Постій, – зупинила її Дарина. – Відсапайся. Ти точно до будинку доповзеш? Якщо ні, не комплексуй, так і скажи, я підкину.
У відповідь Марійка лише мовчки похитала головою.
– А як ти гадаєш, що це все-таки було? – поцікавилась її рятівниця, азартно випліскуючи свою цікавість уголос і ніскільки не сподіваючись на зрозумілу відповідь.
– Не знаю, – тоскно затрясла головою Марійка. – Але це страшно. Дуже страшно. Я раніше ніколи не бачила, як помирають люди.
– Справді? – безтурботно здивувалася Дарина. – А я, ти знаєш, у нас у клубі на всяке надивилась. Але таких акробатичних симптомів іще не бачила. Цікаво, чого вона наковталася? – Вона замислено почухала ніс, перебираючи подумки всі відомі їй варіанти.
– Річ не в цьому, – раптом тихо заперечила їй пригальмована. – Я гадаю, – її голос стих до перестрашеного шепоту, – що Килина…
– Вау-у!!!
Переможний крик Дарини злився з переляканим криком Марійки – на кермо мопеда каменем упав чорний ворон.
– Ка-а-а-а-а! – статечно заявив він, і Дарині здалося, що це прозвучало, як ввічливе «Привіт!».
– А-а-а-а! – сіпнувшись усім тілом, Марійка спішно кинулася геть, безпорадно шарпаючись то в один, то в другий бік і натикаючись на перехожих.
– От дівуля нажахана… Нерви ні к бісу, – жалісливо похитала головою Дарина, дивлячись, як та зникає в пащі підземного переходу.
Ворон, нахиливши чорну зі смарагдовим відливом голівку, з пильним інтересом подивився вслід утікачці.
– А ти, пташе, чий? – привітно всміхнулася йому Дарина. – Ти що, ручний? – Вона невпевнено торкнулася пальцем його чорнильної спини.
Але ворон, схоже, не полюбляв фамільярності.
Несхвально пирхнувши, птах зметнувся увись і зник за дахом будинку.
– Ну й днинка, землепотрясна… – посміхнулася Чуб і, нетерпляче налапавши на животі свій мобільний, набрала знайомий номер.
Її буквально розпирало від вражень:
– Завзята? Я тобі зараз таке розповім! Упадеш! – прокричала вона в слухавку. – Що? Наш спір? Я й забула… – Обличчя Дарини потьмарилось.
Вона неприязно відкинула телефон і люто пришпорила свій мопед.
Простягнувшись на канапі вітальні, Катя похмуро дивилась у стелю, безуспішно намагаючись виплюнути з голови цей паскудний день. Орудуючи фарфоровою рожевою лопаткою, косметичка Таня акуратно викладала їй на обличчя рідку зеленувату масу.
– Що ж ми так напружуємося… – просюсюкала Таня з одрепетируваною інтонацією люблячої няні. – Нам треба розслабитися, щоб увечері бути спокійною та красивою.
Катя зітхнула: Танечка була солодкою ідіоткою. Заспокійливо-солодкою, за цю якість Катя і тримала її при собі. Але хоч би що та щебетала, Катерина добре знала: щойно її замшевий каблук переступить поріг ресторану «Мерлін», вона вмить натягне на себе «потрібне обличчя» і блискуче проведе псевдоромантичну зустріч із мерзотним Василем Федоровичем. І не через те, що розслабиться. Якраз навпаки, – тому що жорстко контролюватиме кожен міліметр своєї посмішки.
У вітальні ритмічно туркотів телевізор і постукував маленьким позолоченим маятником годинник із бронзовою пастушкою у вбранні галантної великосвітської дами, куплений Катею в антикварному салоні «Модерн». Катя згадала про золотий ланцюг у вигляді змійки, і її настрій злегка потеплів. Вона спробувала розстебнути замок, аби розглянути приємну обнову краще, але змія уперто стискувала свій хвіст, – напевно, застібка була із секретом.
– Сивину не забудь зафарбувати, – нагадала вона Тані, стараючись, аби обличчя залишалося нерухомим. – Кому я потрібна сива?
– Я все пам’ятаю, – дзвінко озвалася косметичка. – Ви тільки личком не клопочіться, масочка ж бо у нас така, що стягує. Полежте п’ять хвилин спокійненько, будете як шістнадцятка. Я вже фарбу розмішую, не хвилюйтесь.
– Легко сказати – не хвилюйтесь, – примирливо пробубоніла Катя. – Знала б ти, що я сьогодні пережила.
– Так що ж у нас сьогодні сталося? – догідливо запитала Танечка, що успішно поєднувала основну спеціальність із професією «дикого» психоаналітика і тому тут же гармонійно змирилася з думкою, що заткнути підопічну їй не пощастило.
Якщо Катерину Михайлівну прорвало на відвертість саме зараз, із цементуючою маскою на обличчі, що ж… Бажання клієнтки псувати собі шкіру – такий же закон, як і будь-яке інше її бажання.
– Прийшла сьогодні у важливій справі в одну серйозну організацію, – з апломбом поскаржилася Катерина, – а в їхньої співробітниці виявилася падуча. Померла просто в мене на очах!
– Який жах, – професійно підтакнула косметичка. – Сідайте-но сюди, до телевізора… Який кошмар!