Тільки тиждень тому принц і адмірал сформували цю ескадру і впровадили нові однострої; всі вирішили, що непогані, а старі моряки визначили — безперечно, кращі.
За моряками — оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.
Далі — знать. Чиновна — з Майвани; старовинна, родовита — з Мезуми, з ледь прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту (що поробиш, вона теж тут) — ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж таки, мабуть, тільки удають: презирливо кривляться на костюми — провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.
Гербами відблищала біла кість, а тут — третій стан. Ці — чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь… Дари Небесному принцеві. І не надимають щічок один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли — голова процесії вже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять, — аж кортіло скочити вниз, — але ні, пам’ятає настанови ченців: зійшов повільно й церемонно.
Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.
Поважно — крок за кроком — виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасилойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.
Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і — до собору.
Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається в сутінках, там горять сотні свічок, а посередині — стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому — Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається — малесенькими райдугами на гранях вибухає.
Зульфікар пройшов собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей у темряві попід стінами.
Старенький сухорлявий чоловічок із рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві та звів руки — широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у соборі.
Єпископ Сардар — а це був саме він — заговорив, і принц здригнувся: чекав, як тоді, відразливого скрипу, а почув — грім.
— Браття мої, знесімо молитву!
Шелест прокотився собором: шляхтичі схилили коліно; посполиті — обидва. Єпископ чекав хвилину і загримів:
— Високе Небо, що породило людей! Вклоняюся безконечному мудрому лону твоєму. Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю:
— Слава, — відгукнулося з пітьми сотнями голосів.
Загули мірно барабани, двоє чоловіків у червоних балахонах принесли на ношах припнутого міцною линвою куґуара — великого звіра, схожого на дикого кота. Третій балахонник чиркнув ножем — закричав кугуар, і кров цівкою вже полилась у підставлену кришталеву чашу.
Кричить кугуар, напружується, хоче видертись, але — наповнюється посудина, вже приблизно третина. Єпископ узяв чашу, люди в балахонах відступили зі світлого та зникли. А чаша вже у Зульфікара. Гримлять барабани, тріпоче жива гаряча кров. Принц неспішно п’є, роблячи ковтки одночасно з ударами барабанів. Спустошена чаша опиняється у єпископа, а принц — у чудовому кріслі.
Навчений напередодні, Зульфікар дивиться всередину кристалу, і поступово все зникає: і Сардар, і собор, і Квінізорайя. Зникають острів і королівство. Бачить принц велику планету, схожу на Теру, тільки більшу, не два континенти на ній, а шість. Виринає вона з пітьми, блакитно-зелена, нежива срібляста куля біля неї крутиться.
Вдивляється Зульфікар — міста стоять величезні: будинки, палаци, споруди, призначення яких принцові незрозуміле. І всюди — люди, такі точно, як Небесні народи: світлі, смагляві, чорношкірі…