— То не ядранський кліпер, — спокійно повідомив Гирей.
— Як то — не ядранський? — кинув косий погляд на капітана принц. — Ти що маєш на увазі? Адмірал казав — під ядранським прапором.
— Це правда, — погодився моряк. — І прапор ядранський, і вітрила розфарбовані по-ядранському, і шлюпка відходила від нього — ядранська. Але, все одно, залишилося враження, що все це — несправжнє.
— Чому? — свердлив Гирея поглядом принц.
— Дивись, — почав капітан. — Обводи у судна, форма вітрил, рангоут — усе не ядранське, і взагалі — ядранці кліперів майже не будують.
Принц стояв ошелешений.
— Радше, це корабель сильбертальської побудови, — провадив капітан. — А робити йому слід таке: щонайменше добу йти на південний схід, щоб обминути Велику Черепаху за межами прямої видимости, — будьте певні, там тривогу вже оголосили! — потім повертати на південний захід ще на кілька діб, а потім — куди вже йому треба: якщо до Ядрану — знов міняти курс, якщо на Сильберталь, то так і йти, поки не відкриються береги Ізерлону, а тоді вже — обходити Ізерлон.
— І як ми знатимемо, куди він поверне? — мляво і розчаровано спитав Зульфікар.
— Нам не треба цього знати, — посміхнувся Гирей. — Ми побачимо його вітрила ще сьогодні вдень. У найгіршому разі — завтра на світанку.
— А як ти знаєш, що на Великій Черепасі — тривога?
— Бо, як ми з порту виходили — з башти Дальнього форту поштових голубів випускали.
— Тобто, маємо ще час пообідати, — виснував принц. — Лейтенанте Брайт, ідіть сюди!
«Він сержант», — зазначив про себе Гирей.
— Призначаю лейтенантом, пане Кер Брайт, — прорік Зульфікар і, вислухавши традиційне: «Служу Небу і королю!», між іншим пояснив: — Брайт у ґвардії на Малій Черепасі — найкращий сержант, але сержанти не мають права обідати в кают-кампанії, а офіцери — можуть. А Брайт давно гідний підвищення. Капітане, на кораблі знайдеться офіцерський галун?
— Срібний, — сказав Гирей.
— Хай буде поки що срібний.
У кают-кампанію Брайт з’явився з нашитим галуном установленого золотого кольору, який вже давно у Брайтовому ранці чекав свого часу.
Принц чудово, як справжній пранг, переносив морську хитавицю.
Він посміхався у бік каптурника, який нічого не їв і, з гримасою страждання, пив лише підкислену воду. Сам же Зульфікар пив вино, їв тушковане м ясо морських молюсків, морську капусту, мастив перепічки маслом і весь час голосно жалкував, що у капітана нема кайванської горілки. Згадка про цей пекельний напій наповнювала монаха жахом.
— А звідки ти знаєш, отче Зеноне, що кайванська горілка — сувора річ? — поцікавився принц. — Каптурникам же нічого, крім вина, та й то під час обряду, пити не можна?
Зморений морською хворобою монах не знайшовся, що відповісти.
— Він же не все життя був чорноризцем, — прийшов йому на допомогу Брайт. Зенон вдячно подивився на гвардійця. Принц згадав сповідь адмірала і вдав із себе поціновувача:
— А чи є у тебе, капітане, вино «Ночі Ель-Кайри»?
— Є, — кивнув стюардові Гирей. Той за мить з’явився з пляшкою.
— Вашій високості подобається це вино? — спитав капітан і згадав Ханну.
— Чесно кажучи, я його ще не куштував, — зізнався Зульфікар. — Чув від одного знавця…
Він узяв зі столу наповнений кубок, понюхав вино, покуштував, почекав, поки з’являться залишкові смакові відчуття, і вирішив:
— Подобається.
Новоспечений лейтенант Брайт тримався непогано, та все ж трішечки ніяковів у новій ролі, але коли офіцери за чаєм витягли дерев’яну поліровану дошку і почали грати в камінці, він ущент розгромив Гирея, потім — двічі — принца, делікатно програвши Зульфікарові третю партію, потім — обіграв іще кількох гравців…
— Панове офіцери, даю десять золотих тому, хто переможе лейтенанта, — оголосив спадкоємець престолу.
— Давайте я спробую, — запропонував свої послуги сивий командир бортової артилерії лейтенант Анвар.
Брайт одразу відчув досвідченого гравця і почав грати обережніше. Гра мала позиційний характер із незначною перевагою чорних. Мовчали глядачі, блищали складені у стовпчик монети.
— Я перепрошую, ваша високосте, — спитав раптом Брайт, — якщо я виграю, то зможу взяти монети собі?
Принц кивнув — Брайт зробив нестандартний, але дуже сильний хід. Суперник зрозумів загрозу і задумався.
До кают-кампанії зайшов вістовий і чітким голосом повідомив:
— Пана капітана просять піднятися на місток!
— Що там? — спитав захоплений грою капітан.
— Прямо по курсу на обрії — вітрило!
— Прошу на місток, — сказав принцові Гирей.