Дивна особливість виявилася згодом: особи протилежної статі вашого і нашого роду аж надто привабливі одні для одних.
— Але ж метиси завжди бездітні, — зауважив принц.
— І коли це з’ясувалося, померла остання надія на мир, — зітхнув король. — Династичні шлюби безглузді, а відтак… Минуло кілька віків, поки Небесні народи не схаменулися і не припинили грабувати Ядран, тобто, як ти кажеш, Теру…
— Вони прийшли з неба і сподівалися незабаром туди повернутися, — здогадався принц.
— А чому ти вирішив, що ядранці не сподівались?
— Ну, вони ж не приходили з неба, а жили тут завжди, — почав юнак.
— Ти впевнений? — спитав Раал. — А що ти бачив там, у соборі, на постаменті? — правитель вказав рукою вгору, туди, де стояв на поверхні кафедральний собор Гасхурна.
— Там був кристал, схожий на Небесний камінь із собору у Квінізорайї, тільки якийсь матовий, — прошепотів вражений принц.
— Може, він матовий тому, що старий, чи з якихось інших причин? — примружив праве око старий ядранець. — Коли вчора ті пройдисвіти принесли мені меч і сказали, що ти женешся за ними, я наказав своїм мудрецям переписати один дуже цікавий рукопис. Я дам тобі копію цього манускрипта, може, зацікавить…
Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.
На виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великого тубуса. «Манускрипт», — здогадався Небесний принц.
Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. «Палац гостей короля», — пояснив консул Редж.
Глава 10
Гості короля піднялися ошатними мармуровими сходами, прикрашеними статуями оголених дівчат, які тримали в руках світильники, на другий поверх.
Величезна зала, освітлена десятками свічок, вставлених у мідні канделябри, відлиті у вигляді різних тварин, дивувала багатством. Підлога з різнобарвного паркету, майстерно підібраного за відтінками. Зульфікар згадав розповідь адмірала про Фатію: той казав, що і там підлоги — дерев’яні.
Принц придивився: темне дерево утворювало напис ядранською: «Позаду — життя, попереду — вічність». «Дивна фраза», — подумав принц. Мармурові стіни зали горіли примхливими візерунками. Тільки-но пранги увійшли, тиха музика попливла з-під стелі. Зульфікар озирнувся: на малесенькому балкончику сиділи троє ядранців і грали на дивних сопілках. Це зовсім інша музика, значно краща, ніж та, що лунала вранці — помітив принц.
Під стінкою, на якій яскравими фарбами було намальовано молодого красеня-ядранця у панцирі, дуже схожого на короля Раала, стояв великий стіл: безліч напоїв і наїдків, і молоді гарні ядранки коло нього кланялися, запрошуючи.
— Ти їстимеш? — із жахом спитав Зенон-каптурник.
— А що? — здивувався принц. — Усе, що братимуть ті дівки, — кивнув на ядранок, — їстиму і я.
— А якщо вони заздалегідь напилися протиотрути, чи, що гірше, якась їжа для тебе смерть, а для них — ні? — переймався монах.
— Не хочеш — не їж, — вирішив для себе принц. — Небо не дасть мене скривдити. — Він повернувся в той бік, де стояв капітан Гирей:
— Не боїшся, що отруять?
— Якби хотіли вбити, то вже вбили б, коли зустріли наш фреґат цілою армадою, чи в підземному палаці… Хіба що вони знають отруту, яка проявляє себе за кілька років потому…
Дві прегарні, з ледь розкосими очима, ядранки у гаптованих золотом коротеньких шовкових туніках підійшли до молодих прангів і ніжно повели до столу. Вони сіли поруч, і Гирей, торкнувшись ногою стегна своєї сусідки, раптом відчув, що йому це сподобалося. Зрозуміло: давно вже капітан не був із жінкою.
Птиця, риба, овочі… Гостей ядранська кухня не здивувала: господарі готували просто, без витребеньок. Кухар намагався підкреслити саме натуральний смак продукту. Сильбертальський ром і місцеве біле вино — от і всі хмільні напої. Ядранки пили вино та притискалися до привабливих прангів. Принц огледівся: так, навіть до Зенона одна підсіла; упрів чернець, сидить, очей підняти не сміє.
— Не встоїть, — почув і повернув голову до капітана. Той також побачив іспит на цноту, що випав на долю Зенонові, і зробив свій прогноз.
— Не встоїть, — погодився Зульфікар і міцно взяв за талію чужинку, що звабно, згубно та солодко посміхалася йому. — Бо це неможливо.
Гирей відчув, як гаряча долонька сусідки лягла йому на коліно і тихенько поповзла стегном.