— Можливо, — засопів. — Цього не треба, красуне.
Вона здивовано подивилася туди, де непереможно піднялася під одягом чоловіча плоть:
— Ти ж хочеш мене?
— Хочу. Бо я чоловік. Але…
— Ти відмовляєшся, бо я — ядранка, — намагалася здогадатися вона.
— Ні. Тому, що там, — Гирей пальцем указав кудись собі за спину, — там, у Квінізорайї, лишилася та, якій би дуже не хотілося, аби я зараз погодився!
— Ви також не позбавилися цього пережитку? — зацікавилася жінка.
— Ти про що? — остовпів капітан.
— Про любов, — засяяла жінка. — І в нас вона інколи трапляється, щоправда, дуже рідко…
— І в нас рідко! — весело загорлав принц. — Я, наприклад, уперше бачу! Оце вже Ханні пощастило!
— Значить, її звуть Ханна, — зняла, нарешті, руку з його ноги діва.
— Саме так її звуть, — підтвердив майбутній король Гряди і повів свою обранку геть із великої зали. Гиреєва сусідка підвелася — невеличка, струнка, ладна, з легким волоссям і прозорою якоюсь, світлою шкірою:
— Добре, капітане!
Вона обійняла його шию і припала вустами до його вуст… Мить, друга — моряк відчув, як лоскотно і пряно вона пахне, яка вона тепла й ніжна, і — відірвав від себе:
— Я не залізний, жінко, і не кам’яний. Кажу — не треба!
— Прощавай, Гирею! — ніжно глянула ядранка і пішла, не озираючись.
— Хто вона? — спитав у лакея-метиса схвильований капітан.
— Дочка князя Олола, брата короля, княжна Олма, — поштиво прошепотів лакей.
— А та, що пішла з принцом?
— Її сестра, княжна Оло.
Гирей помовчав, не знаючи, що сказати: урешті-решт, кожен народ має свої уявлення про мораль.
— Де моя кімната? — спитав нарешті.
— Я проведу вашу милість, — лакей узяв свічку і пішов уперед, показуючи шлях… Гирей простував за ним, іще відчуваючи солодкий, лоскотний, пряний, оманливий, терпкий, прозорий запах княжни Олми. Правду казав старий король: особи протилежної статі небесного та ядранського племені аж надто привабливі одні для одних. «Ханна краща», — переконував себе моряк. Він не бачив, як у закритому візку, запряженому білими муфлонами, ридала молодша дочка брата правителя Ядрану.
Принц Зульфікар не помітив, як чужинка заволоділа ініціативою: він просто йшов, куди вона вела — далі від великої зали, де грали ядранські сопілки. Він тримав її руку, на дотик геть таку, як у жінок Небесного роду. Крадькома глянув: її долоня ані формою, ані розміром не відрізнялася від долоні фатійки чи сильбертальки. Вона йшла, іноді рухом голови відкидаючи з чола волосся: темно-русяве, летюче.
Вони пройшли коридором, піднялися ґвинтовими сходами і пірнули у невеличкі двері з темного міцного дерева з дрібним невиразним візерунком деревини. Світличка з вузьким вікном, грубими простими меблями й голими кам’яними стінами здалася крихітною та вбогою після розкоші великої зали. Княжна Оло швидким рухом закрила великий засув і повернулася до пранга, з викликом дивлячись на нього великими розкосими бурштиновими очима. Принц уже помітив: у молодих ядранців очі кольору вохри, бурштину чи бронзи, а у літніх — безжально розведеного водою пива. Принц так і тримав її за руку — таку саму, як в звичайних жінок, до яких він уже ходив у Квінізорайї. Рука княжни випромінювала тепло. Суха та м’яка, вона покірно лежала в його долоні — гарячій та жорсткій.
— Ну? — засміявся принц. — Нащо ти мене сюди привела?
— Ну? — ніздрі її затріпотіли. — Нащо ти сюди прийшов?
Зульфікар схопив її за плечі і почав цілувати: в лице, шию, волосся. Княжна заплющила очі і здалася. Дедалі сильніше відчував принц її чарівний аромат: лоскотно-солодкий, пряно-оманливий, прозоро-терпкий. Її волосся пахло молодим листям у весняному гірському лісі, — принц колись був у горах весною, — свіжою водою, якою бавивсь у тому лісі ручай, маленькими квітами, що росли біля тієї води, — чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який пристрасно хоче цю жінку! Він відчував тілом пружні півкулі її грудей, живіт, теплий та ніжний…
— Як тебе звуть? — прошепотів.
— Оло…
— Так зветься ріка, на якій стоять руттійські фортеці, — пригадав він.
— У нас всі ріки звуться жіночими іменами: Оло, Олма, Матта…
— Олол, — посміхнувся принц.
— Єдина ріка зветься чоловічим іменем — Олол, і це ім’я, яке може носити тільки брат короля.
Її живіт, дотикаючись до Зульфікарового, випромінював гарячий, нечувано могутній поклик.
— Я тебе хочу, — промовив юнак.
— То не стій, як стовп, — майже благаючи, голосно сказала ядранка.