— Виходь, подивимось, чи справді ти такий хоробрий!
Чолов’яга виступив з натовпу і досить вправно закрутив абордажною шаблею, виписуючи перед собою вісімки та зиґзаґи.
— Жаб’ячий провулок, — згадав Гирей. — Тебе одного я тоді не дістав…
Як тільки їхня зброя брязнула, зустрівшись, десятеро супутників кремезного кинулися на прангів.
Зульфікар миттєво зреагував і бахнув з пістоля у найближчого. Голова у того розлетілася, як скляна пляшка, і шмаття кісток, мозку, волосся та крови бризнуло ліктів на десять позаду. Ворог зробив ще кілька кроків (дивно: голови нема, а тіло продовжує виконувати її команди) і завалився вперед і вбік. Каптурник вправно перечепив супротивника патерицею і, коли той падав, п’ятою у скроню — добив, а патериця вже вразила наступного у борлак. «Добрим риторикам навчають їх у Монастирі», — подумав Гирей мимохідь, відбив лезо шаблі, ухилився, пішов з лінії нападу, вдарив у відкриту спину супротивника, який падав на карачки, другим рухом — заколов. Озирнувся в бік моря — від фреґата відчалили дві шлюпки, повні Брайтових ґвардійців.
Атака явно захлинулася і за кілька хвилин могла перетворитися на поразку: наче за сиґналом, дружно відступили з молу та щезли між будівлями порту кривдники-невдахи. З першої шлюпки вистрибнув лейтенант Анвар із пістолем у руці.
— Що з такелажем, пане лейтенанте? — ошелешив його Гирей.
— Такелаж відремонтовано, — доповів Анвар.
— За те, що примусили його високість очікувати на молу, будете покарані, — холодно сказав Гирей і, нарешті, поглянув на брата. З мечем в одній руці та кинджалом в іншій, неушкоджений Брайт стояв над двома забитими ворогами. Капітан придивився до «свого» мерця: «Це точно той, з Жаб’ячого провулку, що сховав у темряві губатого».
— Прошу всіх повертатися на корабель, — сказав супутникам.
Коли оквільська поліція прибула на мол, там не було жодної живої душі, тільки декілька мерців без документів.
— Зашийте їх у лантухи з камінням і вивезіть у море, — постановив поліційний капрал.
На обрії ще можна було побачити вітрила фреґата, що взяв курс на північ.
Глава 14
Лишилося днів десять ходу до Квінізорайї, коли Гиреїв фреґат наздогнав і обійшов сильбертальський кліпер «Лебідь», приписаний до порту Шванентайх.
— Це його ми бачили в Оквіллі? — здивувався принц. — І лише зараз наздогнали? У нього ж був запас годин сім-вісім, не більше.
— Нагадую вашій високості, що в Небесній ескадрі є точно такий кліпер, просто близнюк якийсь…
— Але той ми наздогнали за добу, а цей — майже за два тижні, — заперечив Зульфікар.
— Той був оброслим, як голова Морського Мольфара, а цей — щойно кренґований, та й команда на ньому, здається, краща, — відповів Гирей.
— Виходить, ти мав рацію, коли не дав його потопити…
…У місті Квінізорайї, на Великій вежі Дальнього форту, король народу прангів Доар нишпорить по обрію поглядом, підсиленим чудовою десятикратною фатійською далекоглядною трубою. Трохи осторонь принц Азиз Мезумський — така ж труба в руці, та він не дивиться на небокрай, а придивляється до батька. За кілька місяців змарнів, подався Доар — був до посвячення Небесного принца міцний, нестарий на вигляд чоловік, а тепер… Він підійшов до столика, де серед тарілок різнокольоровими баштами стирчали пляшки, налив собі у срібний келишок кайванської горілки, одним рухом укинув рідину в горлянку, запив терпким соком гірської сливи, став на своє місце і приклав трубу до ока, обернувшись у бік океану.
Вже понад тиждень, як король переселився до нього у Дальній форт.
Відтоді, як Зульфікар залишив Квінізорайю, кожного дня черговий офіцер опитує капітанів прибулих суден — чи не бачили вони «Світанкову зорю», чи не чули про неї, кожного дня опівдні доповідають капітанові про результати опиту. Лише у перші дні кілька капітанів бачили фреґат, що на всіх вітрилах мчав на південь. Тепер відповідь одна: не бачили. Щодня приходить адмірал Устін Блек, але і в нього мало втішного…
Азиз сів на стілець, поклав праву ногу на ліву і ліниво продовжував дивитись у трубу, розглядаючи частіше кораблі, що стояли на рейді, вежі Східного форту, портові причали, катери, боти і шлюпки, що снували затокою.
За чверть години до полудня до принца підійшов слуга і щось шепнув на вухо.
— Добре, йди, — зробив жест долонею від себе принц. За п’ять хвилин до дванадцятої він сказав королю: