Тепер, породичавшись із Гадрузами, він з усмішкою згадував замок свого батька під Гортіполем: великий сільський будинок з бійницями замість вікон, з ознаками старанно прихованого занепаду…
Між іншим, Азиз досить швидко охолонув до дружини, зробивши їй чудового хлопчика, Бабура, дуже схожого на діда, короля Доара IV, і почав тягатися по шльондрах та борделях. Але це нікого, крім Лізи, не обходило.
Азиз зібрався повертатись додому на батьківському ґалеоні «Кондор». Зульфікар, закоханий у «Світанкову зорю», легко погодився: «Гаразд, забирай „Кондора“ собі», — і тепер Доарову каюту готували для його старшого сина.
Король і принц зійшли з королівських нош у порту, Зульфікар ще раз подумав: «Заведу муфлонів, як Раал».
Почесна варта з моряків Небесної ескадри стояла вздовж причалу. Брати пройшлися повз шеренги засмаглих красенів у чорній формі, обійнялися, старший зійшов на борт ґалеона, куцо махнув рукою.
Махнув рукою і Зульфікар, одразу берегові гармати Дальнього форту, вивергнувши струмені вогню та клубки диму, грізно ревонули прощальним салютом. Піднявши вперше прапор принца Мезумського — золоте сонце на синьому тлі, «Кондор» відчалив і потроху став виходити з порту. Караул залишив причал, а король, обійнявши капітана Гирея за плечі, спитав:
— Ну що, друже, час і нам збиратися?
— Може, слід трішечки затриматись?
— Чому це?
— Вашій величності нічого не нагадує он той корабель на рейді? — тицьнув пальцем у далечінь моряк.
— Не показуй пальцем, нечемо, — зауважив король. — Бо станеш адміралом, а виховання, як у темного шкіпера, ото буде ганьба!
Гирей опустив руку і почав міркувати, як повестися.
— То який корабель? — недбало спитав Зульфікар.
— Он той, — витяг з кишені трубу і нею показав капітан.
— Он той? — хмикнув король. — І що? Здається, я такого десь бачив.
— Такого ви бачили, — нагадав моряк, — удень, коли ми зустріли Мольфарів. А цього — підходячи до Оквілли, а потім — за кілька днів до нашого повернення.
— «Лебідь — Шванентайх», — згадав монарх.
— Так, саме «Лебідь», і бачили його біля Оквілли, а в Оквіллі на нас був напад, яким керував приятель моряка зі шрамом.
— Адмірале Блек! — загорлав король. Губернатор кинувся на поклик. І вже за півгодини до «Лебедя» підійшла «Лазурова лілея», і з неї на кліпер полізли кремезні гвардійці. А молодий правитель повів Блека та Гирея у Велику вежу Дальнього форту, де останнім часом жили Доар та Азиз.
На вежі адмірал приязно розмовляв з майором Джальміро, якого знав іще з колишніх часів.
— У той день, — оповідав майор, — його величність, як він часто робив останнім часом, піднявся на вежу і дивився на море у трубу. Вони з принцом Азизом були тут од ранку до обіду, потім пообідали, король іще замовив битки по-хасилойському… А потім, уже під вечір, королю стало зле, і я послав по лікаря і по вашу ясновельможність.
Раптом Зульфікар спитав:
— Того дня не було нічого незвичайного?
— Ні, не пригадую, хіба що посильний приходив до принца з міста. Але таке бувало й раніше…
Гирей глянув у свою підзорну трубу на «Лебедя»: там чинилась якась метушня, потім від «Лазурової лілеї» відплив катер і рушив спершу в бік Королівського причалу, а потім, побачивши, очевидно, звідти сигнали, повернув на Дальній форт. Катер побачили і король, і капітан, навели на нього свої труби.
Хвилин за двадцять суденце причалило біля форту, і міцні ґвардійці виволокли на берег моряка зі зв’язаними за спиною руками.
— Давайте його сюди, — закричав із вежі адмірал.
Ґвардійці на чолі з Брайтом затягли кремезного чоловіка у типовому одязі моряка. Досить свіжий рубець горів на його підборідді під повними губами.
Лейтенант силоміць (видно, що моряк пручався) поставив його на коліна.
— Це той? — повернувся до Гирея король.
— Це той, — впізнав нічного нападника капітан.
— Чому ти нападав на капітана Небесної ескадри?
— Я від тебе вперше чую, що він капітан, — упізнав Гирея моряк. — Просто посварилися сп’яну.
— Тобто, ти не заперечуєш того факту, що напав на офіцера королівського флоту?
— Ні, — нахабно дивлячись в лице адміралові, посміхнувся моряк.