Притьма полетіли до берега шлюпки, повні ґвардійців і моряків у чорних мундирах, блискавично пройшли їхні загони Портовою вулицею та Королівським бульваром і увійшли в королівський палац.
Тільки тут варта здогадалася їх зупинити, але, побачивши Зульфікара, якого майже всі ґвардійці пам’ятали з дитинства в обличчя, без перешкод пропустила загони короля до палацу.
Помітно хмільний, Азиз Гадруз вечеряв із друзями у великій залі. Солодка музика тішила вухо, а напівоголені танцівниці — око.
— Не сподобалася мені Квінізорайя, — розповідав принц. — Три місяці там просидів — жодних розваг. І одежа у тамтешніх жителів провінційна, і вимова, і погляди на життя…
— Особливо погляди, — увійшов з офіцерами до зали король. — Ми там провінційно вважаємо, що родичів убивати не можна!
— Про що ти, брате? — зробив здивований вигляд принц.
— Про це, — кинув на стіл перед ним синю пляшечку король. Поки принц збирався щось сказати, поряд із пляшечкою впала залізна військова рукавичка.
— Завтра зранку на королівській галявині, що в парку за палацом, — призначив місце Зульфікар. Так уже записано у Кодексі Гадрузів: осіб королівської крови не страчують, їх можна вбити тільки під час двобою.
— Цих, — показав король на братове оточення, — до ранку під варту.
Ґвардійці кинулися виконувати (чи не надто ретельно?).
— Принца Азиза відведіть до його апартаментів і подбайте, щоб ніщо не завадило йому до ранку відпочивати.
Коли Азиза вивели, додав:
— Виставити варту в палаці з наших людей. А ви, капітане Да Карро, з вашим загоном негайно заарештуйте і приведіть сюди місцевого купця Месропа.
А Майваною вже поповзли чутки: приїхав молодий король. Начальник порту у паніці підняв усі прапори, що личить піднімати в урочистих випадках: державні та ґеральдичні. Він репетував, називав офіцерів зрадниками, питав їх, як таке могло статися, і з’ясував лише одне: про існування Небесної ескадри ніхто з них нічого ніколи не чув…
— Але ж ви бачили штандарти? — заверещав начальник порту.
— Вони зайшли проти сонця, — знайшли що сказати офіцери. Насправді ж вони просто проґавили приїзд молодого короля, розбещені легким життям, що було тут останніми місяцями.
Незабаром прибіг Да Карро з загоном.
— Де Месроп? — кинув йому назустріч король.
— Ваша величносте, ми не встигли. Прийшли — він ще живий, повітря хапає, як глибоководна акула на палубі, а говорити вже не може. — Да Карро розтулив кулак — на підлогу впали дві знайомі вже Зульфікарові сині пляшечки.
Король хмикнув (невже задоволено?) і наказав капітанові:
— Руки вимий!
Озирнувся молодий правитель — тут минуло дитинство! — і не відчув у душі нічого: його палац у Квінізорайї здався йому набагато милішим і затишнішим. Він зітхнув і вирішив — треба лягати, завтра тяжкий день.
…У нагрудниках і шоломах, виготовлених, як у всіх Гадрузів, у вигляді панцира черепахи, у важких обладунках, без щитів, із самими мечами, сходилися брати Азиз і Зульфікар, онуки короля Доара Переможця.
Свідки стояли осторонь: Азизів — маршал Еміль Френч і Зульфікарів — капітан Кер Гирей. Їхня роль була дуже простою: вони не мали права ані втручатися, ані допомагати… Тільки засвідчити, що переможець чесно вбив свого суперника, тобто — власноруч, без жодної допомоги.
Зульфікар глянув в очі братові — той відвів погляд. Азиз помітно нервував, і королеві на мить перехопило серце. Він іще раз глянув у Азизове лице і одразу пригадав інше: постаріле, суворе й скорботне… Пригадав кістляві пальці, сиве волосся, що його куйовдив морський вітерець… Слабенький димок над королівським кратером…
Переляк додав Азизові сили: він ударив мечем раз — король відбив, другий — відхилився, третій — відбив знов.
Король стояв у класичній кайванській стійці, і принц Азиз не раз спитав себе: «Невже його не навчили?»
Але Зульфікар захищався традиційно, і потроху старший брат осмілів. Якби він знав, що король старанно імітує Брайтову манеру фехтувати — аби приспати його пильність. Азиз побачив, що король опустив меч досить низько — і наважився: зробив випад і блискавично вдарив Зульфікара зверху. Та той — стрімко — крок уперед і вбік правою ногою, заступив лівою собі за спину, піднявши свою зброю — і лезо Азизового меча провалилось у порожнечу: король був ліворуч, майже за спиною.