«Таки навчили», — встиг подумати Азиз. Вдаривши, Зульфікар відступив назад і, не опустивши леза, спостерігав, як падає на траву тіло принца Мезумського.
Свідки переконалися, що принц помер, — що поробиш — обов’язкова процедура, хоча хто б там був живий у такій калюжі крови та з перерубаною шиєю? — і сказали обов’язкові слова:
— Правосуддя відбулося.
Король хотів піти, та раптом прислухався: десь там, у місті, не дуже вже й далеко, гули барабани, гупали дружно солдатські чоботи та ревів захоплено натовп.
— Що там? — здивувався король.
Виступив вперед маршал Еміль Френч:
— Ви вже зійшлися в поєдинку з… — замовк, не знаючи, як назвати мерця.
— Нашим колишнім родичем, — підказав король.
— Саме так, ваша величносте, — погодився маршал, — коли прибіг гонець: годину тому до Майвани з флотилією бойових галер і великим загоном піхоти прибув адмірал…
Рев натовпу зміцнився. Так зустрічати у Майвані могли лише одного адмірала, і Зульфікар радісно здогадався:
— Устін Блек!
— Устін Блек, — мляво погодився маршал.
— Добре, тоді збирайте Велику державну раду, — наказав король.
…Королівська промова на раді була короткою:
— Панове, представляю вам першого міністра королівства адмірала Устіна Блека!
Шелест пройшов залою.
— А також губернатора Малої Черепахи — маршала Еміля Френча…
Ну, це сприйняли спокійно — колись морського міністра Блека зробили губернатором, то чому тепер не можна — військового?
— Командувача Небесною ескадрою адмірала Гирея…
Цього взагалі ніхто у Майвані не знає…
— А ще хочу повідомити, що погребальна процесія принца Мезумського відпливає з порту на Каракудук рівно опівдні. У мене поки що все. Всі вільні.
Члени державної, Доарової ще, ради з поклонами виходили із зали. Вони ще не знали, що готує їм король Зульфікар.
А той, підхопивши під лікті адміралів Устіна Блекат та Кера Гирея, повів їх до своїх покоїв.
— Дякую вашій величності за оцінку моїх старань, — почав було Гирей, але король не дав продовжити і не дозволив уклонятися. Він власноручно налив три чаші доброго вина.
— За нового адмірала! — і випив, не зупиняючись, до останньої краплі.
Моряки змушені були наслідувати його приклад.
— А тепер слухайте мене, друзі мої, — серйозно подивився на обох правитель. — Незабаром до Майвани приїде барон Покль.
— А, це той ядранець, що приїздив до Квінізорайї, — пригадав Устін Блек.
— Так, і я прошу вас вирушити з ним до Гасхурна.
Спантеличені, витріщилися адмірали на короля, а той спокійно продовжував:
— У Гасхурні ви просватаєте за мене дочку князя Олола, брата короля Раала, княжну Оло, і привезете її до Майвани.
— Ти здурів: тебе не зрозуміє шляхта і не підтримає військо, — дуже тихо заперечив Устін Блек. — А до того: у вас не буде онуків! Що буде з троном Гадрузів?
— По-перше, я — король! І жоден закон королівства не забороняє мені взяти дружиною ядранку, по-друге, спадкоємцем трону оголосимо Азизового сина Бабура, а краще — його майбутнього сина — і буде наступник трону, а коли я помру — то й король. А, по-третє, ти що, хочеш, щоб я страждав усе життя так, як ти або той барон?
Блек пригнічено мовчав, а Гирей наважився:
— А якщо знайдуться такі, хто захоче, щоб Бабур уже зараз був королем? А проти тебе влаштують змову? Або поставлять перед вибором (те саме військо або Гадрузи): трон чи вона?
— Я молитиму Небо дати мені сили лишитися собою та оберу любов! — твердо сказав король.
— Бабурові тільки три рочки, — сказав старий адмірал, — коли ще в нього будуть сини… Але все це треба тримати у великому секреті. Принаймні, поки не приїхав той барон… А ще краще — поставити всіх перед фактом весілля…
— Нащо ми так ушановували того прангівського принца? — роздратовано дорік братові принц Олол.
Король Раал спокійно відповів:
— У мене було кілька причин. Ядран поки що достатньо могутній, щоби дати відсіч будь-кому. Але подивися: Небесні народи мають по декілька дітей у родині, у нас же — одну дитину, в кращому випадку — двох. У порубіжних із Руттією землях стає дедалі менше ядранців, там повно метисів і рутійців, там майже не говорять ядранською, а щораз більше — Небесною.
Таке вже давно в Иплі, таке почалося в Оквіллі. Чи не скажуть тамтешні жителі одного дня: більшість тих, хто тут живе, — рутійці, і ми не хочемо знати ядранської мови, ядранських законів, ядранських податків? Ядранських шкіл і поліції?
Чи не скажуть вони: віддайте цю землю нам, бо ми тут народилися? А ми не віддамо, бо це одвіку наша земля! І почнеться війна, і втрутиться Руттія, начебто для захисту уроджених рутійців. Тоді буде дуже важливо, щоби Гряда, яка так зміцнилася на нашій пам’яті — останніми десятиліттями, зберігала нейтралітет.