— Дикі, як рисі, — шепнув Три Галки Геральтові. — Треба за ними пильнувати. У них, лебедику, шасть-прасть, і не знати звідки кров на стінах, кишки на підлозі. Але варті кожної суми. Якби ж ти побачив, на що вони спроможні…
— Я знаю, — Геральт кивнув. — Щонайкращі охоронці. Зерріканки — природжені войовниці, їх з раннього дитинства привчають до битв.
— Я не про це, — Борч виплюнув на стіл рачу лапу. — Я мав на увазі, які вони в ліжку.
Геральт неспокійно глипнув на дівчат. Обидві посміхалися. Вея блискавичним, майже невловимим рухом сягнула до полумиску. Дивлячись на відьми́на примруженими очима, з тріском розгризла панцир. Її губи блищали від солоної води. Три Галки гучно гикнув.
— Отож, Геральте, — сказав, — ти не полюєш на драконів, зелених та інших кольорових. Я взяв це до відома. А чому, якщо можна спитати, лише на ці три кольори?
— Якщо точніше, чотири.
— Ти згадував три.
— Тебе цікавлять дракони, Борче. Є цьому якась особлива причина?
— Ні. Винятково цікавість.
— Ага. А з цими кольорами, — то так заведено називати справжніх драконів. Хоча це не точні назви. Найпоширеніші зелені дракони — швидше сіруваті, як звичайні ошлусги. Червоні насправді червонуваті або цеглясті. Великих драконів темно-брунатної барви заведено називати чорними. Найрідкіснішими є білі дракони, я ніколи жодного такого не бачив. Водяться на далекій Півночі. Начебто.
— Цікаво. А знаєш, про яких драконів я ще чував?
— Знаю, — Геральт ковтнув пива. — Про тих самих, що і я про них чував. Про золотих. Таких немає.
— На якій підставі ти це твердиш? Бо ніколи їх не бачив? Адже білого ти теж ніколи не бачив.
— Не в тому річ. За морями, в Офірі та Зангвебарі, водяться білі коні в чорні смуги. Я теж ніколи їх не бачив, але знаю, що існують. А золотий дракон — міфічне створіння. Легендарне. Як фенікс, до прикладу. Феніксів та золотих драконів немає.
Вея, спершись на ліктях, із цікавістю дивилася на нього.
— Ти, напевно, знаєш, що кажеш, ти ж відьми́н, — Борч зачерпнув пива з барильця. — А все-таки я думаю, що кожен міф, кожна легенда мусять мати якесь коріння. Щось біля того коріння лежить.
— Лежить, — підтвердив Геральт. — Найчастіше мрія, марево, жадання. Віра, що немає меж можливого. А інколи випадок.
— От, саме, випадок. Можливо, був колись золотий дракон, одноразова неповторна мутація?
— Якщо це так і було, то його спіткала доля всіх мутантів. — Відьми́н відвернув голову. — Надто відрізнявся, щоб вижити.
— Гм, — сказав Три Галки, — тепер ти суперечиш законам природи, Геральте. Мій знайомий чародій звик казати, що в природі кожна істота має своє продовження і виживе, тим чи іншим робом. Кінець одного — це початок іншого, не існує границь можливого, принаймні, природа таких не знає.
— Твій знайомий чародій був великим оптимістом. Тільки одного не взяв до уваги: помилки, зробленої природою. Або ж тими, котрі з природою гралися. Золотий дракон та інші мутанти, якщо й існували, не могли вижити. Цьому на заваді стала дуже природна межа можливого.
— Це ж яка межа?
— Мутанти, — м’язи на щоках Геральта сильно здригнулися, — мутанти стерильні, Борче. Тільки в легендах може вижити те, що в природі вижити не може. Лише легенда і міф не знають межі можливого.
Три Галки мовчав. Геральт глянув на дівчат, на їхні обличчя, що раптом споважніли. Вея несподівано схилилася в його бік, твердою м’язистою рукою обняла за шию. Він відчув на щоці її губи, мокрі від пива.
— Вони тебе люблять, — повільно сказав Три Галки. — Щоб мене покорчило, вони тебе люблять.
— А що в цьому дивного? — відьми́н невесело посміхнувся.
— Нічого. Але слід це обмити. Господарю! Друге барильце!
— Не шалій. Щонайбільше, жбан.
— Два жбани! — заревів Три Галки. — Тею, я мушу на хвильку вийти.
Зерріканка встала, підняла з лави шаблю, жадібним поглядом пробігла по залі. Хоча раніше, як помітив відьми́н, кілька пар очей негарно зблискували на вигляд показної саковки, все ж ніхто не квапився вийти за Борчем, який, похитуючись, рушив у бік виходу на подвір’я. Тея знизала плечима, супроводжуючи працедавця.
— Яке твоє справжнє ім’я? — спитав Геральт у тієї, що залишилася біля столу. Вея сяйнула білими зубами. Її сорочка була сильно розшнурована, майже до меж можливого. Відьми́н не сумнівався, що це чергова провокація зали.
— Альваенерлє.
— Гарно, — відьми́н був певен, що зерріканка складе губки дзьобиком та моргне до нього. І не помилився.
— Вею?
— Гм?
— Чого ви їздите з Борчем? Ви, вільні войовниці? Можеш відповісти?