— Звичайно.
— Коби не так, — озвався стражник-мистець, який досі мовчав. — Драконище — магічне створіння, то і не вбити його інакше, як чарами. Якщо хтось його впорає, то чарівниця, яка тут учора проїжджала.
— Хто? — Геральт схилив голову.
— Чародійка, — повторив стражник. — Та ж кажу.
— Своє ім’я назвала?
— Назвала, але я забув. Мала глейт. Молода була, по-своєму вродлива, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж морозить, коли така зиркне.
— Ти щось про це знаєш, Горицвіте? Хто б це міг бути?
— Ні, — скривився бард. — Молода, вродлива і ті очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна, котру я знав, а знав я їх чимало, не виглядала старшою двадцяти п’яти-тридцяти. А деякі, як я чув, ще пам’ятають ті часи, коли бір шумів там, де нині стоїть Новіград. Зрештою, нащо еліксири з мандрагори? А очі собі, певно, теж мандрагорою закрапала, щоб блищали. Баби та й уже.
— Не була вона рудою[6]? — спитав відьми́н.
— Ні, пане, — відповів десятник. — Чорнявка.
— А кінь, якої масті? Гнідий із білою зірочкою?
— Ні. Вороний, як вона. Але, панове, кажу вам, вона дракона заб’є. Дракон — це робота для чародія. Людська сила його не подолає.
— Цікаво, що сказав би на це швець Козоїд, — засміявся Горицвіт. — Мав би він під руками щось міцніше за чемерицю та вовчі ягоди, то драконяча шкура вже б сушилася на голопільському гостроколі, балада була б готова, а я б не пражився отут на сонці…
— А як трапилося, що Недамир не взяв тебе з собою? — спитав Геральт, скоса поглядаючи на поета. — Адже ти був у Голополі, коли він вирушав. Невже король не любить мистців? З якої причини ти тут пражишся, замість пригравати біля королівського стремена?
— Через одну молоду вдовичку, — похмуро сказав Горицвіт. — Холера б його взяла. Я загуляв, а наступного дня Недамир з рештою вже були за рікою. Навіть отого Козоїда з собою взяли і слідопитів із голопільської міліції, тільки мене забули. Я це десятникові тлумачу, а він знай своє…
— Є глейт, пускаю, — байдуже сказав галябардник, відливаючи на стіну будиночка митника. — Нема глейту — не пускаю. Такий наказ.
— О, — перебив його Три Галки. — Дівчата повертаються з пивом.
— І не самі, — додав Горицвіт, устаючи. — Дивіться, що за кінь. Неначе змій.
З боку березового гаю чвалом над’їжджали зерріканки, обабіч вершника на великому бойовому неспокійному огирі.
Відьми́н теж устав.
Вершник мав на собі фіолетовий оксамитний каптан зі срібними позументами та короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Гордо дивився на них, випроставшись у сідлі. Геральт такі погляди знав і не надто любив.
— Вітаю панів. Я Доррегарай, — представився вершник, неквапом і достойно спішуючись. — Майстер Доррегарай Чорнокнижник.
— Майстер Геральт. Відьми́н.
— Майстер Горицвіт. Поет.
— Борч, званий Три Галки. А з моїми дівчатами, які саме виймають чіп із барильця, ви вже знайомі, пане Доррегараю.
— Так воно й є, — без усміху мовив чародій. — Ми з прекрасними зерріканськими войовницями обмінялися поклонами.
— Ну то за здоров’я, — Горицвіт роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. — Напийтеся з нами, пане чародію. Пане Борче, десятникові теж дати?
— Звісно. Ходи до нас, воїне.
— Здогадуюсь, — сказав чародій, манірно відпивши малий ковток, — що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?
— Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, — сказав Горицвіт, — то справді, так воно й є. Я хочу бути там і скласти баладу. Та леле, оцей десятник, чоловік, як видно, шорсткий, пропустити мене не хоче. Вимагає глейту.
— Перебачайте, прошу, — галябардник випив своє пиво, цмокнув. — Наказ я маю строгий: нікого без глейту не пускати. Бо, схоже, всенький Голопіль зібрався з возами і хоче рушити в гори по дракона. Наказано мені…
— Твій наказ, солдате, — зморщив брови Доррегарай, — стосується мотлоху, що міг би заважати, дівок, що ширять розпусту та погані хвороби, злодіїв, шумовиння та гультяйства. Але не мене.
— Нікого без глейту не пропущу, — насторожився десятник. — Присягаю…
— Не присягай, — урвав його Три Галки. — Краще іще випий. Тею, налий цьому доблесному воїнові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко і без належної поваги людині шляхетній не лицює.
Сіли на балках довкола барильця. Галябардник, свіжо нобілітований, почервонів від задоволення.
— Пий, мужній сотнику, — припрошував Три Галки.
— Десятник я, не сотник, — галябардник ще більше почервонів.
— Але будеш сотником, неодмінно, — Борч вищирив зуби. — Муж із тебе лепський, миттю авансуєш.
6
«Геральт відчув неспокій, що, забутий і приспаний, прокидався десь там у глибині. Він з натури мав дивну і нез’ясовану схильність до рудоволосих, кілька разів ця пігментація волосся спонукала його до нерозсудливих учинків». («Сезон гроз»)