Саме він зараз і викликав прихований гнів митрополита, вже сповіщеного про переїзд пана Пйончінського в будинок Конашевичів на Подолі. Саме йому був украй не радий і єпископ, який знав про те, що цей шляхтич часто відвідує Замкову гору, де осів польський комісар і таємний посланник Якуб Собеський.
Крім утішальника вдови Івана Пйончінського, за гетьманшею слідували нотаріус і його помічник з чорнильним приладдям на шиї та зі шкіряною скринькою в руці.
— Ох ці справи опікунські, — тихо застогнав владика Іов і простягнув руку для цілування.
Анастасія ковзнула губами вздовж простягнутої долоні й тут-таки високими грудьми впала на вогку землю могильного пагорба. Її спробували підняти пан Пйончінський і нотаріус, але вдова так зиркнула, що вони одразу ж і відійшли.
Перехрестившись, митрополит співчутливо похитав головою.
— На все воля Божа. І в радості, і в печалі ми славимо Його. А більш ті, хто в скорботі молиться. Залишимо, владико Єзекіїлю, рабу Божу Анастасію для довгої скорботи і молитви про її чоловіка, раба божого Петра.
Єпископ радо кивнув, але не встигли владики ступити й кроку, як дорогу їм перегородила розчервоніла вдова.
— Закликаю до Господа Всемогутнього і до тебе як до отця свого духовного, владико Іове! До тебе, хто з волі покійного гетьмана виконує обов’язки опікуна його сім’ї! Не дай загинути в злиднях!
Митрополит спробував обійти огрядну вдовицю, але це було не так і легко, враховуючи її розпростерті руки.
— Дитино моя, — якомога спокійніше почав владика Іов. — І я, твій опікун, митрополит Київський і Галицький, і другий, волею покійного гетьмана, опікун — славний воїн Оліфер Голуб, хто гідно займе місце славного в перемогах раба Божого Петра, вже дали тобі звіт про те, як доблесний гетьман Конашевич-Сагайдачний розпорядився своїм майном. Я вже казав, що...
— Ох, ох, ох... — заломила руки вдова і мало не впала на камінь монастирського двору. — Нещасна я. Ох, пренещасна. Видно, любив мій славетний чоловік камінь монастирів і церков більше, ніж дружину свою вірну і сина єдиного. Усе! Усе віддаю вам!..
— Згідно із заповітом, обдарував покійний гетьман не лише Львівський та Київський братські монастирі, але також і...
Не зумів закінчити владика Єзекіїль слово своє. Повисла на його грудях огрядна удовиця так, що шви на єпископських шатах тріснули. Краще вже вийшов би на світ Божий владика як звичайно — у поношеній рясі.
— Золото... срібло... Нехай буде так, якщо чоловікові хотілося свою сім’ю приректи на голод і злидні. Але ось — син! Його кровиночка, продовжувач його слави ратної. Як йому бути? Адже Лукашу вже вісімнадцять рочків! Як і з чим він вийде в поле чисте? Господь допоможе, і я останнє віддам йому на бойового коня і збрую кінську. А що в руки взяти? Та таке, щоб вороги у страху затремтіли!
— Допоможемо. Що ж, допоможемо! І монастир, і козаки родовиті допоможуть зброєю Лукашу, синові Петра Сагайдачного, — явно повеселішав митрополит, сподіваючись, що малим відбудеться.
— О, ні! Не того очікує син славного гетьмана Сагайдачного, — голосно вигукнула Анастасія.
— А чого очікує син славного гетьмана? — підняв очі до неба високопреосвященніший владика.
— Бажає Лукаш, син Петрів, сісти на бойового коня і підняти над головою славний батьків меч! — скоромовкою випалила удова.
— Це який меч? — здригнувся владика Єзекіїль.
— Той самий, що його вручив батькові-гетьману королевич Владислав у годину тріумфу на Хотинському полі, — раптом усміхнулася гетьманша.
Владики здригнулися і витріщилися один на одного, не знаючи, що й сказати. Але не це було перешкодою. Головне було — як сказати!
— Ось і нотаріус із міської управи, — все ширше усміхаючись, Анастасія виставила перед собою відомого всьому Києву законника. — Він запевняв мене, що в заповіті мій покійний чоловік не згадав про таку важливу зброю. І ще! В описі майна, переданого в Київський братський монастир на зберігання на час хвороби гетьмана Петра Конашевича, значиться і згаданий меч. Він у вас! Хотілося б негайно побачити його і оформити документ про повернення меча в сім’ю покійного гетьмана. Я наполягаю на тому, щоб зробити це негайно. Сподіваюся, що він у нижньому сховищі?
Відкрив рота владика Єзекіїль, та так і застиг, не дібравши потрібних слів. Давно з ним такого не бувало. А тут просто лихо сталося. Потрібно говорити — атож, заговорити вдовицю, поки меч приберуть. Та йому аж подих перехопило.
І звідки вона знає про таємне сховище? Те, що абсолютно не посвячена в монастирські справи людина відає про такі речі, й змусило завмерти головного зберігача таємниць. Скільки б це тривало і чим сумним закінчилося б — невідомо. Але в цю мить пролунав чемний і разом із тим наполегливий голос, причому польською:
— Боюсь, моя прекрасна пані, це неможливо! Цей меч має бути переданий мені, згідно з волею покійного гетьмана!
Удова обернулася на той голос, та так різко, що парча сукні зі свистом розсікла повітря.
— Он як! І чому ж, милостивий пане?
Присутні, які добре знали Анастасію Сагайдачну, очікували чого завгодно, але тільки не спокійного і навіть грайливого тону звиклої наказувати чоловікам удови. Здається, і сама удовиця не очікувала від себе такої м’якості. Але що тут скажеш, коли незнайомець так чемно вклонився пані, підмітаючи червоною шапкою кам’яні плити монастирського двору. Не так, як розв’язна польська шляхта, не кажучи про ще більш розгнуздане руське шляхетство. А коли випростався незнайомець і глянув на вдову бірюзовими очима, та ще й підправив міцною чоловічою рукою вуса, — всім ураз стало все зрозуміло. Особливо панові Пйончінському, який голосно крякнув з-під правого плеча гетьманші.
— Атому, ясновельможна пані, що в присутності старшин славний гетьман Петро, син Конона з роду Конашевичів, передав мені сувій, у якому зазначено, як, у разі смерті раба божого Петра, слід учинити з мечем, що його подарував гетьманові спадкоємець престолу королевич Владислав.
— Я підтверджую сказане, — нарешті пролунало з глибин благочестивої бороди єпископа.
Владика Єзекіїль хотів щось додати, але його урвав ще один голос:
— Чи не бажає преосвященніший владика підтвердити й моє право на отримання згаданого меча, згідно з волею покійного гетьмана Петра, сина Конона з роду Конашевичів?
З-поза кута сусідньої новобудови вийшов чоловік у розбишацькому одязі й упевнено підійшов впритул до єпископа, зберігача таємниць покійного гетьмана.
— Із сувоєм, який ти подав, сину мій, я згоден і підтверджую на ньому печатку покійного гетьмана.
— Он як?
— Як таке може бути?
Це одночасно вигукнули пан Пйончінський і міський нотаріус.
— Ах, ці штучки законників. Соромно має бути вам! — вигукнула вдова. — Все це хитрощі. Куди меч поділи? Де мій меч? Негайно покажіть мені його! Ага! Мовчите! А чи не обміняли ви його на вино та горілку? Я вас запитую, владики? Продали пам’ять про подвиги великого гетьмана за тридцять срібників!
— Як можна... таке... Що ти кажеш... Біс у тебе вселився, — обурено замахав обома руками на вдову митрополит.
— Може таке статися, — сухо сказав законник.
— Покажіть меч, і негайно! — заверещав пан Пйончінський, поплескуючи себе по правому стегну. По тому місцю, де повинна висіти шабля шляхтича. Але благородна зброя залишилася при вході в монастир. Такі порядки завів ще покійний гетьман. І все ж бряжчала не менш дієва зброя — слово шляхтича!