Нарешті під владикою рипнула міцна лава. За два кроки він уже був біля маленького віконця.
— Сонце на захід пішло, — тихо повідомив єпископ.
— Ну і... — загрозливо процідив пан Бродський.
— Просто... вечоріє, — зітхнув і повернувся на лаву владика Єзекіїль. — А чи не прояснить нам ситуацію те, що написано рукою гетьмана?
— Владико! Ти бажаєш, щоб я порушив родове слово, дане покійному гетьману, і зламав його печатку до того, як мені буде передано до рук меч? — гнівно промовив пан Ковальський.
— І я не посмію порушити дану покійному гетьману присягу. Я присягав йому на... Це не важливо... Але я не порушу ту присягу, — твердо заявив і пан Бродський.
— Якщо так... — владика приречено розвів руками.
— Тільки не кажи, що уповаємо на милість Божу і на диво Господнє, — смикнув головою пан Бродський.
— Присягни, владико, що в трагедії цій немає твого наміру і тобі невідомо, де зараз гетьманський меч, — подався вперед пан Ковальський.
— Скажу словами з Послання святого апостола Павла: «Бо свідок мені Бог, Якому служу духом своїм у Євангелії Його Сина, що я безперестанно згадую про вас»[47]. Скасував Ісус Христос словами «не присягайте» старозавітний обряд, бо свідком вірності слова або справи стає вже совість — голос Божий в людині.
І перехрестився владика, не відриваючи очей від ікони зі згаслою свічкою.
— Як усе дивно у вас, попів... — схопився з лежанки пан Бродський і став виходжувати з кутка в куток.
— І що тепер нам робити? — ще дужче спохмурнів пан Ковальський.
— Скоро вечірня молитва... Монастирський спільний стіл, а там...
Не закінчив єпископ. Двері в покої відчинилися, і в отворі з’явився чернечий ковпак.
— Владико Єзекіїлю! — почувся густий бас.
— Що тобі, сину мій?
— Слово до тебе від брата Сича.
— Він тут? — зрадів єпископ.
— Так, владико.
Єзекіїль скочив на ноги, але, поглянувши на гостей, тут-таки опустився на лаву.
— Клич сюди.
У двері просочилася тінь. Тільки так можна було назвати людину, яка, не видавши ні найменшого звуку, не відкривши жодної частини тіла, укутаного у величезну схиму[48], та ще й не змусивши полум’я жодної свічки затремтіти, миттєво перетнула кімнатку і прилипла до вуха владики.
Єзекіїль задоволено кивнув, одразу дужою рукою відсунув тінь у схимі й із явним полегшенням велів:
— Розкажи, брате Сичу, голосніше. Тугий я став на вухо, та й гостям це цікаво буде почути.
Так і не відкривши обличчя, брат Сич уклонився владиці й, ставши впівоберта до гостей, промовив:
— Справа моя мала. Слухай, дивись, запам’ятовуй. Як і велено, пішов я з ченцями до воріт подільських, що відкривають довгий шлях на Канів і Черкаси. Стали дивитися на птицю високу...
— Та на баб київських! — голосно вигукнув пан Бродський. — Суть кажи!
Затремтіла схима, та швидко заспокоїлася.
— Ага, бачили ми, як варта біля воріт усі вози, що виїжджали з Подолу, оглядала й кожній особі чоловічої статі в обличчя уважно дивилася. Шукали, кого їм було велено. Після полудня, години за три, перевірити ту роботу прибув один чоловічок, уже знайомий мені від сьогоднішнього ранку. Ось тільки вранці він був із нігтик — чорнильна душа, помічник нотаріуса, а зараз йому начальник варти як панові вклонився. Та, доповідаючи, тільки руками розвів. А ще за годину й сталося те, про що я й прийшов доповісти. Влетів у ворота з дороги пан знатний на красені-коні й почав кричати та махати шаблею. Чорнильна душа ледве його заспокоїв. Став розпитувати, що і як. А коли зрозумів, то послав шістьох вершників на шлях черкаський, а сам зі знатним паном поскакав у бік Замкової гори. Серед варти були наші русини з міських козаків. Та ти й сам, владико, знаєш: на Подолі, та й в усьому Києві всі одне одному якщо не родичі, то куми. Незабаром з’явилися й перехожі, що були свідками того, від чого пан так розгнівався.
— Кажи, — звелів Єзекіїль.
— Дозволь, владико, розповісти так, як мені з тих розмов побачилось.
— Не муч, — не витримав пан Бродський.
— Отже, так. Знатний пан на багатому коні в оточенні четвірки своїх гайдуків їхав у службових справах до київського воєводи. Звати того пана Іван Ружинський, він пан підстароста[49] черкаський і канівський. Поспішав, тож особливо на дорогу не дивився. Хто ж посміє такому панові дорогою не поступитися. Селяни з мішками й кошиками в кущі та на пагорби стрибають. Вози, волокуші та чумацькі мажі миттю на узбіччі застигають. Дорогу шляхетному пану! А тут на тобі! Кума горішки принесла! Трапився на худому конику холоп-тугодум, і якраз посеред дороги. І бачить дурна голова, що пан на нього коня скерував, але стоїть, ніби скам’янів. Погребував пан збити його з дороги — зупинився й нумо волати та батогом погрожувати. Кричить: як звати, хто пан у тебе, з якого гною черв’як виповз?! Холоп, бидло, свиняче рило, пся крев та інше, вам відоме. А той дурень дивиться в очі пана та й каже: «Я не холоп і не бидло. А я є пан, ім’я мені Коцький. А їду я з бенкету, який на мою пошану дав сам воєвода київський»! Тихо так сказав, але багацько люду почуло те, та й почали одне одному переказувати. Так що скоро зібрався біля них натовп. Після ринкового дня багато люду по селах розходилося. А люд то жвавий, торговий, до вистави охочий.
— І що нам з того пана Коцького? — все ж не витримав пан Бродський.
— А те, що... — почав було брат Сич, та трохи промовчав, щоб надати більшої ваги своїй звістці. Та потім продовжив: — Зі слів перехожих виходить, що пан цей Коцький одягнений так само, як і наш трудар Іван. До того ж мітка, вам відома, так само в нього під губою! І ще... До сідла конячини була прив’язана ганчірка. Можливо, в неї був загорнутий меч...
Змітаючи брата Сича зі шляху, виконавці волі гетьмана кинулися до дверей.
— І кроку не смій ступити! — зриваючи голос, закричав владика Єзекіїль.
«Яка селюча душа! — в гніві подумалося панові Ружинському. — І чого він там стоїть? Йолоп, бидло. Не бруднити ж шляхетного скакуна об цю купу гною».
Та купа гною складалася з двох живих істот: холопа в очевидно завеликому для нього кожусі, зі смушевим ковпаком на голові, в полотняних вузьких штанях земляного кольору і в грубих поршнях[50] на босу ногу. Під ним був безпородний кінь якоїсь дикої масті — забарвлення тулуба рудо-жовте з темно-коричневим ременем по всій спині, грива й хвіст рудо-коричневі, темніші за шкіру корпуса, а ноги того ж кольору, що й тулуб, лише більш інтенсивно забарвлені в районі зап’ястних і скакальних суглобів. Витонченістю ця чотирьохкопитна істота не вирізнялася. Та й холкою коник був на лікоть нижчий від панського красеня-скакуна.
Відмовившись збити цього хама з дороги конем, пан Ружинський тут-таки вирішив, що ні батіг, ні, Боже борони, благородна шабля не торкнеться цього хробака. Досить буде, якщо гайдуки стягнуть його з коня й пригостять десятком батогів.
Так, цього було б досить... Та як же все несподівано повернулося!
І як зараз гидко в грудях, коли доводиться викладати цю дурню самому ясновельможному панові комісару. Та ще й уточнювати, коли просить про це сам пан Собеський!
— Так! Так цей дурень і сказав: він пан Коцький! Тоді й почався бунт!
Вимовив це і згадав, як роззирнувся тоді довкола. На землі, що належить польській короні, навколо нього і його гайдуків зібралася добра сотня підданих Речі Посполитої, для яких він, підстароста від польської влади, був як будяк серед хлібного поля. Пишний і не позбавлений привабливості будяк — та лише бур’ян посеред корисного злаку. На землі, яку він міцно тримав корінням закону й права, пан Ружинський зараз відчував себе чужим і беззахисним. Як той-таки будяк перед мозолястими руками селянина, що прийшов його викорчовувати.
Губи підстарости тоді стонкли на нитки. Ніс засмикався, змусивши пишні вуса злітати й опускатись, як крильця переляканої птиці. Рука вп’ялася в рукоять шаблі й почала повільно тремтіти.
49
Посада в Речі Посполитій і Великому Князівстві Литовському. Підстароста був заступником старости і міг замінювати його на місцевих зборах.