— Повеселив? — суворо глянув на підлеглого Якуб Собеський.
Пан Дзевульський молодий, немає ще й двадцяти п’яти. З виду простий, непомітний. Такого у натовпі одразу поглядом і не вловиш. Але сірі очі чіпкі, розумні. І на вилицях жовна, які відрізняють людей упертих.
— Та я й сам тим веселощам піддався, коли уявив, як шинкар від радості аж танцював, побачивши на столі дві золоті монети. Щедра плата за обід і горілку. Тепер, коли гетьмана в землю поклали, чимало козаків покинуло Київ. Так що для шинкарів закінчився золотий час, коли ті пропивали все, що мали, за упокій свого улюбленого гетьмана. Схопив шинкар зі столу золото і кланявся аж до землі, поки гість той не пішов із двору. А потім обережно розкрив кулак — а там дві мідні московські копійки. І як тільки грець не побив цього шинкаря?!
— А були дві золоті монети? — перепитав ясновельможний пан комісар, починаючи явно нудьгувати.
— Та ось вони, ці монетки, — поклав на стіл речові докази Антонім. — Зверни, ясновельможний пане, увагу і на третю монетку, яку я в того-таки шинкаря конфіскував.
Не встиг пан Собеський і бровою моргнути, як п’яненький лікар згріб у долоню монети.
— Копійки московські. Тьху, яка дурня! Такі військо наше польське і козаки Украйни в московському поході й не брали. А ось такі ж монетки, тільки із золота, брали охоче. Це московський цар Шуйський, розтративши все срібло на шведське наймане військо[22], змушений був золото на монети пустити. Ні часу, ні клепки не було нові штампи виготовити. Ото на мідних штампах і робили золоті копійки. Радів шинкар, бо й раніше, загулявши, козаки золотими копійками розплачувалися. А тут мідь, що видалася за золото. Видати мідь за золото нескладно. Треба лише розплавити золото із ртуттю й тонко нанести на поверхню, а потім прожарити. Це називається вогневе золочення. А є ще золочення на олійній основі, і на глиняній, і на водній. Ото взяв шинкар монетки у свої пітні від жадоби руки — кепська позолота й злізла. Той лиходій — фальшивомонетник, і він заслужив, щоб йому горло свинцем залили, — підсумував учений чоловік Фабріус Пойда.
— Однак шинкар запевняє, що монети точно були золоті. У нього нюх на золото. А перетворилися вони в його жмені, коли розбійник йому в очі подивився та чаклунське слово сказав, — наполягав пан Дзевульський.
— Уточните це, коли пов’яжете його. А ось ця монетка цікавіша, — знов озвався вчений лікар і зволив нарешті передати панові комісару здобич його помічника. — Що скажете?
— О! Це рідкісна і дуже цінна монета, — мимоволі вирвалося з уст Якуба Собеського.— «GROSI CRACO-VIENSESS»![23] Такі лише в родовитих панів у тайниках збереглися.
— А розбійники силою й хитрістю ці монети в них здобули, — висловив своє припущення пан Дзевульський. — Одне мені стало зрозуміло після проведеного розслідування: і той, що вранці розплачувався, й інший, що платив після полудня, для нас цікаві. Я в цьому переконався, коли ретельно того шинкаря допитав.
— І що той шинкар сказав? — пан Собеський відчув, що в ньому прокидається інтерес до цієї справи.
— Засвідчив, що його синок гостей до братського монастиря провів. І впустили їх обох після того, як вони сказали біля брами: «Званий прийшов».
— Умовлені таємні слова! — вигукнув лікар.
— Схоже на те, — після довгого мовчання відповів пан Собеський. — Значить, не прості ті розбійники. І не просто так у монастир навідалися після того, як козаки роз’їхалися. А Оліфер Голуб усе ще в Києві?
— У Києві, ясновельможний пане. Взяв на себе справи покійного гетьмана. Кажуть, що він буде наступником Конашевича, — кивнув помічник комісара.
— Будемо сподіватися, що й меч Сагайдачного все ще в братському монастирі, і меч цей від мене не вислизне!
— Дався тобі, пане Собеський, той меч. Тільки про нього й говориш, — стенув плечима лікар.
— Бачу, що повинен я королю ще одного листа написати, та й ти в розмові з його величністю мене підтримати повинен. Той меч не простий. Багато бід для Польщі я в ньому вбачаю. І все через зарозумілість королевича Владислава, який відкинув мої справедливі доводи. Та й я в ті важкі дні не вповні усвідомив усі наслідки такого кроку спадкоємця престолу, інакше б силою перешкоджав королевичу.
Лікар із сумнівом похитав головою. Та й сам Якуб сумнівався — але щось точно зробив би.
Ще в поході на Москву та в битвах за право на трон московський зблизилися польський королевич і отаман козацький Петро Конашевич. Владислав не проявив себе ні як воїн, ні як полководець, ні як дипломат, — відбув похід, можна сказати, за широкою спиною гетьмана. Згадався зараз Якубові королевич Владислав і в тяжкі хотинські дні.
Послав старий гетьман Ходкевич, командувач польськими військами, під Львів двох знаних дипломатів — Станіслава Жоравінського і його, Якуба Собеського, сина люблінського воєводи. Іменем гетьманів, матері королевича і слави королівського дому, іменем квітучого королювання батька заклинали комісари Владислава, щоб той покинув Львів і з гарматами великого калібру та з військом, найнятим на гроші сейму, якомога швидше виступив до Хотина. Королевич милостиво прийняв комісарів і, беручи до серця прохання гетьмана й лицарства, виправдовував своє запізнення тим, що артилерія прибула пізно і несправна, що німецька піхота хворіє, змучена тривалим маршем і літньою спекою, й нагадує радше людські тіні, ніж бойове лицарство.
Хтозна, чи прагнув виконати свій обов’язок перед Вітчизною спадкоємець престолу, чи ні, але, прибувши в табір під Хотином, королевич Владислав...
Як це зазначив у своїх записках ясновельможний пан комісар? Треба передивитися!
Незважаючи на здивовані погляди лікаря і помічника, пан Собеський повернувся до свого робочого столу і, відшукавши потрібні аркуші, пробіг їх швидким поглядом.
«...Нарешті і Владислав, в оточенні лицарства, залишивши велику частину свого війська під Брагою, прибув до табору під Хотином; але тут, унаслідок чи то сутички в спекотний день над Дністром під Кам’янцем, чи ненастанних змін клімату, він піддався тяжкій і небезпечній хворобі й пролежав у таборі протягом цілої кампанії...»
Зі свого вишуканого намета королевич, мабуть, пильно стежив за ходом битви і точно знав, що своєю перемогою лицарство значною мірою зобов’язане козакам гетьмана Конашевича, які прийняли на себе головні удари, ураганні артилерійські обстріли і численні атаки турків, як денні, так і нічні. Знав і розумів, що за таку відвагу і військову майстерність буде відзначений козацький гетьман.
Хтозна, Бог чи його супротивник нашептав королевичу цю думку, — та покликав Владислав зброяра й особистого ювеліра і видав їм із власного обозу древній німецький меч, мабуть, відвойований у тевтонських рицарів ще за часів Грюнвальдської битви[24]. За два дні й дві ночі вони осучаснили меч ефесом із коштовним камінням та прикрасили срібною й золотою насічкою, яка зображувала битву античних воїнів і притчу про суд царя Соломона. Древній клинок облагородили і зробили напис урочистою латиною: «VLADISLAVS + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum»[25].
Цей меч, та ще золотий канак[26] із портретом королевича, прикрашений рубінами й сапфірами, сам Владислав вручив козацькому гетьману.
За переможними віватами, салютами й чаркуваннями цьому напису спершу не надали значення. Але коли сенатори й комісари, налякані численним, хоробрим і вмілим військом козаків, спробували своїх союзників (згідно з договором із османами) роззброїти і скасувати деякі пункти договору, який Петро Конашевич-Сагайдачний вирвав у короля і сейму в найважчі дні османської навали, — тут і згадали про написи на злощасному для державності Речі Посполитої мечі.
22
Шведи як союзники царя Василія Шуйського захопили чимало міст у Новгородських і Псковських землях.
24
Вирішальна битва «Великої війни» 1409—1411 років, що відбулася 15 липня 1410 року. Союз Королівства Польського і Великого Князівства Литовського під проводом короля Владислава II Ягайла і великого князя литовського Вітовта здобув перемогу над військом Тевтонського ордена. Більшість лицарів ордена було вбито або взято в полон.