А піп усе, знай, мовчки посміхався. Доконаний гайдамака... Треба тікати. А куди? Попасти у руки цих темних малоросійських башибузуків? Ті ж одразу вздьорнуть чи пристрелять. Ні, цього хоч можна спробувати заговорити, може, у його темній душі ще є якась іскорка християнського милосердя — все ж священик. І книжки він читає, хоч і українські, та людина освічена, не темне мужичйо...
— А цього отамана Табачника я, напевно, знав до війни. Гостював якось у тещі в Київській губернії, то її знайомець, сусіда-поміщик. Такий, з окладистою чорною борідкою, благообразний і на гармоніці дуже душевно грав. І «Вдоль по Пітєрской», і «Ех, дубінушка»...
Піп аж прокашлявся, щоб не засміятись.
— Та що ви, ваше прєвосходітєльство. Отамана прізвище Тютюнник. Не з тим ви горілочку пили.
— Ви, батюшка, знайте, я завжди був прихильником самостійності України й ніколи не схвалював цієї політичної короткозорості Денікіна. От Верховний не раз казав — тільки спільний похід усіх народів колишньої імперії повалить більшовизм. Адмірал Колчак — справжній демократ, і жінка в нього українка. Кажуть, не раз в палаці на балах з'являлася в малоросійському костюмі з коралями і моністами.
Піп виглянув у вікно. Тепер і Павєл Аристархович зачув стукіт копит і сполотнів. По вулиці їхала кіннота. Спочатку він зрадів — наче кубанці. Хвацько сидять у сідлах, у кудлатих шапках і черкесках із газирями. Та ніби чогось не вистачає, щось не те...
Вони без погонів! Це ж українці!
— Батюшка, заради всього святого, врятуйте! Не губіть душі християнської, не дайте згинути.
Піп здивовано глянув на нього.
— Та ви ж, ваше прєвосходітєльство, не хвилюйтеся. То ж наше українське військо, а не якісь бандити. Розкажіть їм про свої політичні переконання, вони ж свого щирого симпатика нізащо не розстріляють.
— Пощадіть, батюшка, сховайте. Добровольці їхніх полонених вішали за ізмєну атєчеству. Тож і вони мене не помилують. Заради усього святого...
Ховатися довелося в свинарнику, і поки Павєл Аристархович перелазив через загороду, десь випало його пенсне. Шукати вже було ніколи. Поруч тупцював і рохкав великий як гора кабан, що доживав до Різдва останній місяць. Смерділо немилосердно. Павєл Аристархович дихав через раз. Було дуже страшно. Він колись чув моторошні розповіді прислуги, як свині з'їдали малих дітей чи пияків. А це огидне рило тицялося мало не в обличчя, ніби прагнучи близько познайомитися з ним.
Крізь шпару між дошками він бачив, як хвацько зістрибнув із коня молодий петлюрівський старшина.
— Слава Богу, панотче. Хорунжий Самійленко, Дієва армія Української республіки.
— Навіки слава, пане хорунжий,— відповів піп.
— Ми зупинимося на дві години перепочити і йдемо далі,— промовив офіцер.
— Прошу до хати, пригощайтеся чим Бог послав,— метушився піп. Де й поділася його поважність. Час тягнувся вічністю. Втім, холодно не було, і наче вже й сморід не видавався таким жахливим, а тіло грів бридкий, проте теплий дух свіжого гною.
— Добрий ви господар, панотче. Все до ладу, скрізь чисто і прибрано,— з повагою сказав офіцер і підійшов до хліва. Крізь шпару в загородці його кубанський кинджал у кутих сріблом піхвах зловісно маячив просто перед очима Павла Аристарховича. Хорунжий відчинив двері, й колишній градоначальник усім тілом втиснувся в брудну долівку хліва.
— Гарний кабанчик. Українська степова порода,— замріяно промовив офіцер,— сала, мабуть, на долоню буде.
В носі Павла Аристарховича щось засвербіло, закрутило. Він якусь мить з усіх зусиль волі стримувався, з острахом дивлячись на страшний кинджал, і таки чхнув, затуливши рота рукою.
— Що це? — насторожено запитав хорунжий.
— А, так, іще один підсвинок. Але нікудишній — дрібний і миршавий. Паршиве порося, як то кажуть, і в Петрівку мерзне. Не буде з нього толку. Поверну тому, в кого брав,— махнув рукою піп.
— Та наче не схоже на порося? — підозріло промовив хорунжий і взявся за кинджал.
Страх, моторошний, липкий, пронизав усе єство Павла Аристарховича, і він тонким фальцетом кілька разів кувікнув. Йому видавалося це неймовірно фальшивим, марним і зайвим. Але синювата криця кинджала сховалася назад у срібні піхви.
— Таки порося,— промовив офіцер, хоч простісінько біля носаків його чобіт зрадницьки сяяло золотом оправи загублене Павлом Аристарховичем пенсне.
— А ви, пане хорунжий, неабияк знаєтеся на свинях,— зауважив піп.
Кубанець зітхнув.
— Я ж не все життя воюю, до війни агрономом був у маєтку Врангелів. Надивився там тих свиней... Хотів стягнутися на хутірець і на себе працювати, та вийшло інакше. От виженемо цю наволоч, розіб'ємо комунодєржавіє, тоді й заживемо по-людськи на нашій землі.
— Ет, нашому теляті та й вовка з'їсти,— скрушно промовив піп.
— Зневіра — тяжкий гріх, панотче, не мені вам розказувати. Краще моліться за нас.
Піп провів хорунжого до воріт, вони ще про щось стиха говорили. Там на нього вже чекало двоє колег-старшин. Він щось їм розказав, і всі троє зайшлися гомеричним реготом. За хвилю вони погнали коней, наздоганяючи своїх козаків.
Піп благословляв своїм срібним хрестом військові колони, що йшли степовим шляхом. Кінних кубанців у чумарках, запорожців у сірих шинелях, стрункі ряди чорноморської морської піхоти, гармашів та їхні гармати. І шпиталі, безліч білих шпитальних кибиток із червоними хрестами. Вони йшли та йшли, і кінця цим валкам не було видно. Врешті, коли вже вляглася курява за останнім куренем кінних гайдамаків, що замикав колону, піп повернувся до свого хлівця.
— Ваше прєвосходітєльство, вилазьте, наші хлопці вже пішли. Пан хорунжий велів вам переказати, щоб тікали ви на Одесу, там іще ваші залишилися, та й сідали на пароплав і плили світ за очі з України. Розсмішили ви його дуже. Там за церквою бричка стоїть із добрими кіньми. Вчора якийсь із ваших хотів за такі гроші, як ото у вас, вівса коням купити, а ніхто продавати не захотів. Та тоді він на свою біду почав револьвером розмахувати. От наші хлопці сільські гріх на душу взяли, упокоїли його. Може, знаєте такого — капітан, із золотим зубом?
Банда
На дніпровській кручі стояло двоє чоловіків, навіть трохи схожих між собою — обоє стрижені «їжачком», обидва в хакі і перетягнуті портупеями. Втім, різниця була: в одного з них у кобурі був наган.
— Ти знаєш, що я повинен зробити. Інакше ніяк не можна.
Другий лише з розумінням кивнув.
Перший простягнув співрозмовнику срібний портсигар із вензелем у вигляді стилізованої латинської літери Z і сам узяв папіроску. Поволі котилися сині дніпровські хвилі, й той берег тонув у сірому серпанку. Ранок був уже по-осінньому холодним. Вони мовчки запалили цигарки.
— Хочеш, можеш написати листа рідним, я відішлю.
Той, що з наганом, дістав із планшетки недогризок хімічного олівця і аркуш паперу.
— Пусте, я одинак,— відповів другий.
— Якщо віруєш, помолись.
— Ні, не треба, закінчуй уже.
Гримнув постріл, і за мить хвилі понесли мертве тіло, наче бавлячись ним, воно то ховалося під воду, то знову виринало. Чоловік на кручі сховав револьвер, узяв чужі документи і перехрестився...
Ескадрон ішов курним степовим шляхом. «Смело ми в бой пайдьом за власть советов»,— виводив чистим високим дискантом ескадронний запевала Пєтруха. «І как адін умрьом в борьбе за ето»,— вторили йому грубі баси бувалих вояків.
— Наврочиш, дурню,— шикнув на нього Завгородній. Він підніс до очей далекогляд. Цейсівські скельця приблизили село, що наче дрімало. Плетені тини з горщиками, вулики серед вишневих садочків, білі хатки-мазанки з маленькими підсліпуватими віконцями, дядько з довгими сивими вусами у вишиванці солодко дрімає на возі, запряженому парою сивих волів, що меланхолійно ремигають жуйкою. Про щось сокочуть двійко дівчат коло криниці. Завгородній знав, що цей спокій оманливий. Це не театральна постановка малоросійської п'єси, а сучасне українське село, і будь-якої миті з-під вишиваної дівочої плахти може полетіти граната, а схожий на гоголівського героя сонний дядько несподівано спритно, наче цирковий штукар, вихопить обріз чи наган. Не той тепер Миргород і Хорол-річка не та,— приблудилася звідкілясь знайома фраза.