А ось і вони — біля церкви стояла бричка, запряжена баскими вороними кіньми, на задку якої був приладнаний кулемет із заправленою стрічкою. Там далі — кілька верхових із гвинтівками, трохи західніше — ще десяток...
— Ескадрон, шашки наголо, риссю марш,— закричав комескадрону.
Бій закінчився швидко, за кілька хвилин. Тридцять застрелених і зарубаних бандитів разом з отаманом, два десятки здалося й були замкнуті у старій панській клуні, решта розбіглися. Місцеву банду Грицька Кривого ліквідовано.
— Товаріщ, не хочу я бути головою сельсовета. Ось ви поїдете завтра, а мені тут жити. В мене троє дітей сиротами лишаться,— благав миршавий дядько комісара.— Он сусіда мій Микитка у Червоній армії служив, і він ще бідніший од мене. Я ж що, я совіцьку власть всією душею люблю і поважаю, але нащот прєдсєдатєля — то я не достойний.
— Мать твою, а гдє я тєбє тут найду достойних? — визвірився комісар Рощін,— ти будеш прєдсєдатєлєм. А нєт...— він багатозначно поляскав по кобурі з наганом.— Так что на вєчєр готов могорич за отвєтствєнную должность,— реготнув він.
Червоноармійці наводили лад у будинку сільради, що вже другий рік стояв пусткою і в якому встигли поселитися кажани. Інші вояки весело ловили птицю по подвір'ях. Хазяйнувати по хатах і порпатися в скринях ніхто не наважувався, знаючи круту вдачу свого командира. До обіду совіцька власть у селі вже була установлена, на хаті сільради висів червоний прапор, а заляканий комісарським наганом прєдсєдатєль приречено сидів разом із сусідою Микиткою, що півгодини тому став начальником міліції, за столом, застеленим новою кумачевою скатертиною.
Більше значних банд в окрузі наче не було, і три-чотири дні просидіти на добрих харчах і подалі від начальства було за щастя, хоча уберегти ескадрон від морального разложенія тут, у краю густого червоного борщу, галушок, цицькатих молодиць і міцного самогону, теж непросто.
— Я же з сєрйознимі намєрєніямі,— хапав Пєтруха за рукав карооку дівчину.
— Та вам, товаріщ, одне на умі,— вирвала та руку.
— Я ж чесно, пріході вєчєром к тому більшому сараю, ну хотя би на п'ять мінуток. Я тебе пєрстєньок подарю,— благав Пєтруха.
— Та брешеш,— засумнівалася чорнявка.
Той дістав із кишені щось замотане у брудну ганчірку.
— Та хіба, товаріщ, ви зможете дівчині добре зробити за п'ять мінуток?
— Ну, так ти прідьош? Тєбя как звать?
— Катерина,— відповіла вона.
— Красівоє імя, как в стіхах у вашего Шевчєнкі,— промовив Пєтруха.
Вона розспівно продекламувала:
— Я нє такой, я, может, жениця хочу,— образився Пєтруха.
— Я теж не така,— відповіла дівчина і чомусь розcміялася.
— До нас іде якийсь загін,— доповів вістовий.
— Бандити?
— Та наче ні, наші.
Під прицілом кулеметів поволі під'їжджала сотня вершників.
— Хто такі? — запитав Завгородній.
— Спецопергрупа по борьбе з бандітізмом, оперуполномочений Філенко,— відповів їхній командир, недбало підкинувши руку у військовому вітанні, і простягнув мандат із печаткою ГубЧК.
— Ну, ви, чекісти, завжди до розбору шапок встигаєте, банда в селі ліквідована.
Той лише посміхнувся кутиками уст.
— Ми, товаріщ, всякою шпаною на кшталт Грицька Кривого не займаємося, не наш інтерес. Цими місцями рейдує банда отамана Заболотного силою приблизно у двісті шабель. Чули про такого?
Завгородній знітився. Про цю банду ні у штабі не казали, ні з полонених на допитах ніхто не прохопився.
— А тепер ви пред'явіть документи,— спокійно сказав чекіст.
Завгородній дістав свою посвідку.
— Наче все гаразд,— поглянувши на папір, промовив оперуполномочений,— бо цей Заболотний хитрий вражина, вони здебільшого червоноармійцями або чонівцями[1] прикидаються.
Завгородній кинув оком на мовчазних похмурих чекістів. Одразу видно — бувалі вояки і озброєні добре. Як-не-як, іще сотня — тепер уже точно відіб'ємося, якщо бандити сюди заскочать.
— Ну, тоді облаштовуйтесь, а ви, товаріщ Філенко, заходьте до нас у штаб на вечерю.
У хаті було сиво від цигаркового диму, на столі стояла велика напівпорожня сулія мутного самогону. Новоспечений председатель і начальник міліції вже лика не в'язали і були спроваджені червоноармійцями попід руки по хатах.
— За совіцьку власть,— підняв стакана чекіст.
— За радянську Україну,— відповів Завгородній і ковтнув ядучу каламуть. Хвацько ж п'є горілку цей чортяка Філенко, подумав він. Та брешеш, враже. Щоб якийсь чекіст мене перепив?
Випили за диктатуру пролетаріату, потім окремо за товаріща Лєніна і товаріща Троцького. Після «побєди міровой революції» комісар ескадрону Рощін, що досі вже невпевнено повертав язиком, упав обличчям у тарілку з огірками. Далі було випито на погибель світового імперіалізму, за соціалізм та за міцну спілку робітників і селян, потім за українізацію, потім ще за щось... А далі якось само собою — хто ж першим затягнув?
Линула над нічним селом пісня. Гарний голос у цього Філенка — м'який, приємний баритон. Чудово співає. Що може бути краще за гарну українську пісню — тужливу й ліричну, від якої душа рветься на волю, хоче злетіти над грішною землею, над цим кривавим брудом сьогодення, і торкнутися чогось вічного, незримого, тих тонких матерій, існування яких вперто заперечували бородаті більшовицькі мудреці?..
— Слухай, Завгородній, а тобі чорти не сняться? — несподівано запитав Філенко, коли закінчили співати.
— Та ні, з чого б це? — здивувався той.
— А мені, брате, часто...
— Ну ось, товаріщ, я прийшла, де ж твій перстень? — прошепотів із темряви дівочий голос.
— Погодь с кольцом, поцелуй хоть сначала,— відповів Пєтруха і спер гвинтівку до стіни клуні.
Пружний жовтий струмінь бив об стіну, лишаючи на ній темний вологий слід. Яскраві зорі хиталися і двоїлися на чорному нічному небі. У голові гуло, і Завгородній нарешті відчув, що сильно захмелів. Десь далеко тривожно валували собаки, але він особливо не переймався. Караули подвоєно, бандити несподівано не заскочать. Коли що — відіб'ємось,— міркував Завгородній.
Та він не зауважив кілька тіней, що майнули поруч, він не знав, що Пєтруха, найкращий запєвала цілого полку і пошукам жіночої ласки у цьому недоброму до нього краю, лежить неподалік із перетятою ножем горлянкою, що більшість вартових теж сплять вічним сном і комісар Рощін уже ніколи не захоче похмелитися...
Він відчув легкий рух — його мавзер висковзнув із кобури, і потилиці торкнулася холодна цівка пістолетного ствола...
Сало
Я люблю сало. Тільки щоб було влежане, вкрите кристалами грубої сірої солі, й обов'язково з часником і окрайцем житнього сільського хліба. На зрізі воно має бути ледь жовтувате, шляхетного кольору слонової кістки. Бо коли сало біле чи рожеве — воно ще сире і не має того смаку. Завтовшки сало має бути десь із долоню, бо якщо грубше — може бути добре не просоленим, а якщо тонше — буде жорстким і жилавим, як підошва. А нутряне сало — масні грудки глевкого жиру — взагалі продукт малоїстівний, таким навіть голодний москаль погидує (нехай вибачать мене російські товаріщі, та з пісні слова не викинеш). Його хіба на смалець можна перетопити. Але смалець — то вже не сало.