Смалити кабанчика треба лишень житньою соломою — вона додає салу ледь вловимий пряний присмак. Ось якось мої бахурі реквізували підсвинка й обсмалили керосином. Геть зіпсували усе. На смак те сало було, як гарматне шмаровидло, ця масляниста нафтова гидота просякла його наскрізь.
Але це — таке як треба, просто тане на язиці. Не обманув-таки той Завгородній. Сало розходиться під гострим як бритва ножем, розпадається на охайні рівні пластерки, що відсвічують у півтемряві вагону, наче зваблива сороміцька білизна голого дівочого тіла. Рівно і монотонно стукають стики рейок, куняють мої червоноармійці. Чи радше вдають, що куняють, адже гострий смачний дух часнику переміг сморід просякнутих потом онуч, немитих людських тіл, нав'язливого духу вбиральні, чи пак — гальюну, ядучого диму махорки. Вони ловлять своїми носами пахощі часнику, та ніхто не наважується підійти і, як колись, запанібрата попросити — подєлісь, братішка. В мене у взводі сувора дисципліна, бо з ними інакше не можна. Буйні й задерикуваті — майже усі колишні краснофлотці-балтійці. Їм не можна попускати.
От би ще чарку горілочки... Та червоний командир має бути взірцем для червоноармійців, і компоєзда, товаріщ Єрофєєв, швидкий на розправу. Взагалі це завдання — прогулянка, міг би й трохи попустити віжки. До нашого бронепоїзда «Більшовик» причепили ще пульманівського вагона з артистами, і ми їздимо по глухих полустанках і даємо концерти. Нас у бронєотряді тепер дражнять балаганом на колесах. Але мені до цих дотепників байдуже, бо ж бандитизм іще не викоренений, і ми своїми гарматами і кулеметами захищаємо культуру. Та й самих артистів неабияк підтримуємо. Адже у нас вони на повному червоноармійському раціоні — і каша перлова зі шкварками, і червоний борщ, та ще й узвар на десерт. А у себе в місті що вони мають? На ту пайку, що їм дають, хіба мишку прогодуєш. От вони у нас і стараються щосили. Недарма хтось із великих казав, що артист має бути голодним. Ги-ги. То, звісно, правильно, але тільки не на нашому панцернику.
Ми культуру любимо. Цього разу якихось пісатєлів, поетів і музикантів веземо. Мені найбільш до вподоби оркестр балалаєчників. Гарно хлопці грають, а один, рудий такий, ще й усякі штуки вміє показувати — і підкидає балалайку, і через ногу грає. Вони частушки співають на слова видатного поета Дєм'яна Бєдного. То справжнє пролетарське мистецтво — дотепно, весело, з перченим слівцем. Не те що ті буржуазно-націоналістичні шмарклі про вишневі садочки з бджілками і вишиванками.
Серед тих музик я навіть давнього знайомого зустрів — Мірка. Він із галичан, але порядний хлоп. Раніше грав на бандурі, а тепер от покинув той буржуазно-націоналістичний інструмент і взявся до нашої пролетарської балалайки. І правильно зробив. Ще й просив, щоб я при хлопцях називав його Славиком.
Пульман із музиками причеплений до нашого вагона, і навіть крізь грубу крицю панцира чути, як вони співають. Дружно, завзято:
І справді, мчить наш панцерник степом, кіптить масним вугільним димом блякле осіннє небо, будить молодечим посвистом сонні неприязні села. Він летить на усіх парах, і вже немає тої сили, що здатна спинити потугу могутніх казанів його вкритого крицею локомотива. На усі боки розвернуті гарматні вежі та стволи кулеметів, готові будь-якої миті вивергнути стіну вогню на ворогів пролетарської революції. Та немає більше в'їдливих петлюрівських батарей, іржавіють на здолбунівських тупиках рештки підірваних при відступі ворожих бронепоїздів. Тепер ховається контра з обрізами поза тинами, перебирається у наші червоноармійські однострої, гадюкою пролазить в ради та радянські установи. Ще підіймають голови петлюрівські недобитки й агенти світового імперіалізму, та недовго їм лишилося. Горить жарким полум'ям топка паровоза, десь під кожухом молотять добре змащені поршні машини, крутяться шестерні хитромудрих передач, тремтять стрілки манометрів. Мчить наш бронепоїзд до світлого майбуття, яке вже не за горами. Ось лишень поставимо до стінки усіх воріженьків, розпрощаємося з нещирими попутниками нашої пролетарської влади, от тоді життя настане...
Вчора ми відстоювалися цілий день на безіменному полустанку. Як завжди, зібрали обивателів і давали концерт. Та чув я вже те все, і замість витрішки продавати, взяв ординарця Федьку, знайшов фіру і поїхав до села. Знаю, що хлопці позаочі дражнять мене хохлом, зате вони в мене, як у Бога за пазухою. У мене завжди запас є. Але те село виявилося зовсім бідовим. А чого дивуватися — геть при дорозі. І продразвьорщики пройшлися, і заготівельники з різних частин. Я в одну хату, в іншу — навіть печі холодні. Вже й на класову сознатєльность давив, навіть револьвером погрожував, та марно. Хіба бараболя лишилася. А нащо вона мені? Та розбитний Федька знайшов хоч діжку смальцю. Старий, вже з душком, я й брати не хотів, та всякі оказії бувають, у доброго господаря на хазяйстві і шнурок часом може стати у пригоді. Ото повертаємося ми з Федькою на бронепоїзд і зустрічаємо заготівельників із якоїсь кавалерійської часті. В мене аж очі на лоба полізли — повний віз усякого добра. Великі, як колеса, хлібини, діжка з салом, мішки з гречкою. Питаю: як же вам, товаріщ, удалося убєдіть цей несознатєльний крестьянський елемент?
А той сміється: підхід, каже, до людей треба мати. Якщо ти за правду, самі останнім поділяться. А ви товаріщ, з бронєпоєзда? Міняю сало на смалець...
Отак і познайомилися. Добрий хлопака той Завгородній, тільки трохи замолодий для комескадрону. Ніби і бував у бувальцях, та жизні ще не знає. Запросив його на наш концерт, однак він відмовився. Вибачай, товаріщ,— каже,— вже виступаємо за годину. Прикро, але видно, дійсно ніколи йому за гонитвою за бандитами культурний кругозор розширяти.
Та раптом я відчув, що щось не так. Поїзд чомусь зупинився. Локомотив пнеться, смикає, а поїзд не їде. Що за халепа? За мить завив сигнал тривоги, усі кинулися по місцям, до кулеметів і гармат. Заметався у нічній пітьмі прожектор. Та годі щось побачити — туман і сіє дрібна осіння мжичка. Чому ж не їде поїзд?
Із голови вагона вискочили двоє червоноармійців і, пригнувшись, побігли повз локомотив. Рейки були змащені якоюсь масною гидотою, і колеса нашого паровоза безпомічно ковзали по них. Компоєзда Єрофєєв наказав чекати. Години дві ми шарили прожектором по цих полях. Та що там вгледиш... Це диверсія. На що ж сподівалися ті, хто зробив це? Навряд чи вони нас ловили, не по зубах ми бандитам. Напевно, поштовий чекали. Але він, хоч і спізнився на три години, та вже пройшов давненько. Машиніст Петерс і далі намагається вирвати поїзд зі слизького полону, але ці потуги нагадують борсання жука, перекинутого на спину. Як на мене, краще чекати. Післязавтра ввечері буде повертатися поштовий, він штовхне нас. Але у компоєзда Єрофєєва свої резони. Він завтра о дев'ятій ранку має доповідати в ГубЧК.
Ми сипали пісок на рейки, та і це не допомогло. Локомотив і далі пробуксовує... Послані на станцію червоноармійці вже повинні були б повернутися з допомогою, та мені здається, що ми їх уже ніколи не побачимо. На цьому глухому перегоні руху майже немає. Сидітимемо, поки нас кинуться шукати. Перспектива паскудна... А тут Федька, як Пилип із конопель: а давайте його штовхнемо. Врозкачку, раз-два і піде.
— Ти, Федька, геть клепки у голові розгубив. Нас тут усього сто чоловік, а поїзд десь під сотню тонн важить.