— А правду ж він каже,— пробурмотів хтось поруч.
— Що правду, то правду,— буркнув дядько Клим,— та таку правду і ми з тобою знаємо. Зажди-но, у нас у селі той Свирид контужений, здається, говорив, що царя знає, навіть казав, що розмовляв із ним. Тягніть сюди його.
Дядько Свирид, казали, до війни хоч куди парубком був, на все село богатир, підкови гнув. Та зігнула його війна, калікою зробила. Трусить ним, ніби старим дідом, чує погано і пам'яті зовсім не має — по десять разів може те саме переповідати. Й очі сльозяться — казав, що то від газів германських. Дорослі вже того наслухалися, а нам, дітлахам, спочатку ще цікаво було, та з часом набридли його побрехеньки.
— Ану, Свириде, розкажи людям, як ти із царем розмовляв? — питає дядько Клим.
— Ну, то під Петербургом було, якраз на початку війни. Заступив наш полк у караул по палацу в Петергофі. Це не абищо, я вам скажу, там на чати будь-кого не ставили, тільки найкращих...
— Ну, ти, Свириде, давай до діла,— нетерпляче обірвав дядько Клим.
— Я тобі не пара волів, щоб нукати,— образився Свирид.— От стою я на чатах, все різні генерали ходять, й оком не веду — боронь Боже ворухнутися. А далі дамочки різні. Гарненькі такі, делікатні. Цицьочки хоч і невеличкі, та усі геть відкриті напоказ, а від парфумів тих, якими ті дамочки напахчені, аж млосно стає. Я ж хлоп молодий, мені ніц не бракує, ось тільки жіночки вже давно не мав. А він, той прутень клятий, звівся, ніби те їхнє петербурзьке адміралтейство.
— Свириде, чи ти дурний у церкві при святих образах таке молоти? — вже почав утрачати терпець дядько Клим.
— А ти, Климе, не перебендюй. Люди про царя хотять послухати.
— Та давай уже про царя, нарешті, Свириде, а не про своє хазяйство чоловіче,— сердито сказав Клим.
— Ну ось, стою я на чатах, із гвинтівкою, як по уставу, та й він, клятий, теж стоїть, як ствол гарматний. А тут цариця із царем ідуть. Цариця підносить до очей льорнетку і дивиться на мене.
«Какой мілий солдатік стоіт, Ніколя, ви нє находіте?»
Цар зиркнув на мене якось недобре. Ну, хоч в уставі то не було записане, але ж усе одно непорядок.
І до мене: «Кавово полка, служивий?»
А я як гаркну: «Лєйбгвардіїпєрвогопєхотногоподольскоговашевєлічество!»
Ось і все, другого дня нас в ешелони — й полк на позиції відправили.
— Тьху, Свириде, тебе не переслухати. От скажи нам, чи цей чоловік є тим самим царем Миколою?
Люди розступилися, Свирид дивився пильно, мругаючи своїми сльозливими повіками, і врешті ошелешено прошепотів:
— Цар, як є, справжній цар,— упав на коліна і заволав: — Простіть мене, ваше вєлічество!
А той підійшов до Свирида, звів його на ноги, обняв і з ласкавою усмішкою каже:
— Прости і ти мене, вояче. Здоров'я на війні за мене поклав. І ви, люди добрі, простіть, бо багато ваших із тієї війни клятої не повернулося, життя за мене віддали. Та тепер я буду добрим царем мого народу християнського українського й правитиму справедливо. І куми мої мені допомогти обіцяли — і король французький, і англійський, і американський. Навіть кайзер обіцяв, хоча чоловік недобрий і скнарий. А головним міністром у мене буде сам Симон Петлюра. Він зараз війська муштрує в Польщі, і вони скоро почнуть наступ — із бронепоїздами, аеропланами та англійськими панцерниками, які ще називають танками. І незабаром від тої комуни проклятої тільки лихий спогад залишиться, усіх бандитів посадять у тюрми, а генералами і міністрами будуть прості люди, що біду знали, а не буржуї чи комісари, що на людських злиднях і горі розпухали, як опара в діжці.
Тут на коліна бухнувся дядько Клим, а за ним усі інші.
— Простіть нас, ваше вєлічєство, що не вірили, будемо боротися з вами за нашу Україну, за нове справедливе царство проти тої проклятої комуни і буржуїв з поміщиками,— сказав дядько Клим,— за совіти, але без більшовиків і комуністів.
Той підійшов до Клима, подав йому руку і лагідно промовив:
— Не держу на тебе зла, чоловіче. Багато тут різних брехливих пройдисвітів та шахраїв пройшло, й віри у людей і на денці душі вже не лишилося. Та з таким народом — стражденним, добрим та терплячим — ми збудуємо нове християнське царство, де пануватиме справедливість, добро та любов... Як звати тебе, чоловіче?
— Климом кличуть,— несподівано тремтячим голосом проказав той.
— Будеш, Климе, у мене генерал-ад'ютантом.
— А що у скрині, ваше вєлічєство? — запитав той.
— Воля України,— відповів цар і усміхнувся лагідною дитячою усмішкою.
Цар Микола ночував у Клима вдома, наче нічого не сповіщало біди, однак на ранок приїхав на змиленому коні пастух.
— Чонівці їдуть!
Видать, знайшлася в селі якась наволоч, що встигла донести комісарам. Утікати вже було запізно, ми хотіли сховати його, та цар відмовився: як знайдуть ті антихристи, то скарають на горло вас, люди добрі, за мене.
Бій тривав аж до вечора. Цар і його генерал-ад'ютант Клим вміло вели вогонь із двох ручних кулеметів із вікон Климової кам'яниці, аж поки не вистріляли всі набої, далі відстрілювалися з револьверів, потім у хід пішли ручні бомби. Загинули вони під спів «Ще не вмерла Україна», який обірвала закинута чонівцями у вікно граната.
Надвір виволокли два понівечені тіла й розбиту скриню зі зброєю. Потім геть оглушеного Свирида. Вони його намагалися про щось питати, та він лише блимав сльозливими очима й нічого не розумів. Не добившись свого, Свирида тут же застрелили із револьвера.
Комісар в окулярах промовив до другого:
— Фєномєнальноє внєшнєє сходство с Ніколаєм Кровавим. Хотя царьок насквозь фальшивий, із мужичья. Посмотрі на рукі.
Той запалив цигарку.
— Вот только, готов поспоріть, «георгії» в нєво настоящіє. Два десятка наших в лучший мір успєл отправіть... Вот люді, бля, протів нас даже за сумашедшим пойдут...
Миколай
Ми сидимо біля вікна і дихаємо на вкрите памороззю скло. Якщо довго дихати на ці химерні морозні візерунки, то зрештою з'явиться маленький прозорий острівець.
Надворі ясна місячна ніч і політує дрібний сніжок. Від дороги не лишилося й сліду, усе замело, і лише сніг сяє у місячному світлі коштовними іскорками. Надворі тріскучий мороз, і хоч грубка напалена, в хаті не дуже тепло. Але якщо залізти на піч і вкритися кожухом, то ми з Ганнусею не замерзнемо. Добре, що є багато хмизу — коли вирубали наш садок, гілля лишилося.
Зараз уже дуже пізно, але ми не спимо. Якби були тато з мамою, то вони б сварили нас. Та їх немає вже давно, і ми їх весь час виглядаємо. Тато з мамою поїхали в город. Збиралися вночі. Тато запряг наших коней і поклав у ноги щось довге, завернуте у рядно. Мама сварила тата: чи ти здурів, Свириде? Ти ж нас занапастиш. Та тато спокійно відповів: краще вже так, хоч одного товаріща та в лучший мір встигну відправити. Мама на те лише махнула рукою. В тата вже спухли ноги.
Товаріщі з комунії і так живуть добре, в них постійно грає музика, і звідти завжди пахне чимось смачним. То навіщо їх відправляти в той лучший мір?
На ранок прийшли комнезамівці, всю хату догори дриґом перекинули, щось шукали. Старий Крутюк кричав, що ми вороги народу й украли радгоспних коней, та все допитувався, куди тато з мамою поїхали, навіть наганом погрожував, але ми не сказали.
Щоночі він гупає у наші двері і виє, наче вовк: виходь, куркуляко, совіцька власть прийшла, я знаю, що ти тут... Ми вилазимо на запічок, ховаємося під кожуха й молимося. Ганнуся думає, що то чорт, але я знаю, що то Старий Крутюк, бо зранку скрізь лежать обслинені недопалки і сніг під хатою потоптаний підкутими чобітьми, такі є тільки в нього...
Минулої ночі ми з Ганнусею ходили на колгоспне поле і викопували з-під снігу мерзлу картоплю. П'ять картоплин, холодних та твердих як камінь. У теплі вони розмерзнуться і стануть морхлими та м'якими як ганчірки. Нічого, що пахнуть погано, їсти можна. На два дні нам вистачить. Добре, що об'їждчика не зустріли. Бо той нелюд лихий як собака, одразу нагаєм періщить, навіть маленьку Ганнусю не пожалів би.