— Бандит?
— Ну, як українець — то й бандит,— відповідає Твардовський і регоче.
— Ну, то треба провести пацифікацію,— відповідає поручник і переморгується з Твардовським.
Враз мене стягнули з воза, здерли штани і давай нагаєм відходжувати. А ті шмаркачі копівці регочуть. Мене, старшого чоловіка, нагаєм? Не так боляче, як від образи аж сльози душать. Завжди міг за себе постояти, а тут...
Врешті відпустили.
— Ну що, хочеш, курвий син, вільної України?
Тут мене заїло, хоч я ж ніколи до політики нічого не мав.
— А ви, панове, як не старайтеся, все одно вона буде, урветься тоді вам із нас збиткуватися.
Заарештували тоді вони мене і повезли до міста. Замкнули до холодної. Два тижні там просидів. Потім був суд. Хотіли поліцаї політику приплести, але суддя лише посміявся і присудив до штрафу за порушення громадського порядку. На тому і поїхав я додому. Чарочка ще танцювала перед очима, та що з того, як усі гроші віддав у суді.
Але життя триває, тихе, плинне. І якась робота з'явилася — я ж неабиякий тесля і столяр. Не п'ю. У селі ніхто не п'є, і я сам із собою не буду — таки ж не п'яниця останній. А Палажка лише раз снилася — та вже ніби не сумна, усміхалася до мене. Як колись, коли ще молодими ми були. Аж серце в мене стислося. Цілий день тоді біля неї на цвинтарі просидів.
Вертаюся додому, аж стоїть біля ґміни пан Твардовський, зиркає люто на мене. Не скину перед ним кашкета, хоч би що. Проходжу поруч, а він за нагая. Й тут чую чийсь голос, спокійний, тихий:
— Добридень, пане Твардовський. Гарну ви кам'яницю поставили, тільки дечого не доробили.
Той опустив нагая та обернувся. За ним стояв пан Грушвицький, місцевий поміщик.
— І чого це я ще не доробив? — запитав Твардовський.
— Коліс, пане. Щоб додому, до Польщі, змогли її вивезти,— каже Грушвицький і усміхається якось недобре.
Твардовський розчервонівся, як рак, і потягся до револьвера.
— Гарно ж вам живеться, пане Твардовський, якщо ви без цієї пукалки межи люди боїтеся вийти.
Твардовський, наче бик, кинувся навкулачки на пана Грушвицького. Та той ухилився від важкого кулака і натомість коротко й різко вдарив Твардовського під дих. Той осів, здувся, наче старий міх, і впав на коліна. Хвацько ж пан Грушвицький навкулачки битися вміє, не інакше, як англійському боксу навчений.
— Ти, пане, добре подумай, перш ніж простого хлопа нагаєм ударити, бо так швидко дітей своїх сиротами лишиш,— презирливо кинув пан Грушвицький, повернувся і пішов.
— Зачекай, ти за це поплатишся,— прошипів Твардовський.
Другого дня понаїхало поліцаїв та копівців, знову когось забрали. Пан Грушвицький відбувся штрафом за порушення громадського порядку і лише посміявся з поліцая — таке задоволення, каже, і більше б дав.
А за тиждень пана Твардовського вбили. Коли він повертався пізно ввечері з міста, біля лісу на нього чекали. Не взяли нічого — ні зброї, ні грошей, хоч їх із собою немало мав. Коні самі довезли мертвого додому.
Тоді півсела по допитах тягали, та ніхто ніц не чув і не бачив. Поліцаї шаленіли — схопили пана Грушвицького і ще кількох молодих хлопців, що до Просвіти ходили. Тоді з самого Львова адвокат приїхав, і невдовзі потому всіх випустили — доказів катма, всі мали багато свідків, що у той час були в іншому місці, й нічим той суд так і не скінчився.
А я знаю, хто вбив. Спитаєте, звідки те мені відомо, що навіть учені поліційні криміналісти не допетрали?
Я теж тієї ночі чекав на пана Твардовського. Тоді, коли у холодній сидів, аж кров кипіла від люті. Така образа лише кров'ю змивається. Зле ще мене знав пан Твардовський. Я і германську війну пройшов, і після того воював, і в боях задніх не пас. Тільки цього нікому не казав, навіть Палажці — гордитися було нічим, бо за червоних, у першій конній. Гадав, розіб'ємо оцих панів, а потім візьмемося за комісарів. Бо в нас — і зброя, і сила. Та вони розумнішими виявилися, висмикували нас по одному. В Радивилові мене заарештувало чека — за довгий язик: говорив, що думав. Молодий, дурний був. Кинули до пивниці. Сидів, чекав своєї долі. Та дивлюся — один, два допити, а з третього вже ніхто не повертається — видно, в розход пускають. Не став дочікуватися своєї черги — ввечері попросився до виходку і зловчився по дорозі тихо зарізати конвоїра його ж власним кинджалом, та й чкурнув додому — слава Богу, недалеко було, за ніч манівцями добрався. Тільки досі гидко за власну дурість, що за ту червону погань воював. І з того часу зарікся зброю до рук брати, багато образ спускав, та цього разу допекли до живого. Викопав свого нагана, почистив, змастив, уклав сім куль у барабан, на виїзді з лісу засів у корчах. За якийсь час трійко хлопців приїхало, ровери свої сховали неподалік. Почув тихі голоси та клацання затворів — я цей звук ні з чим не сплутаю, тож не висовувався. Хтозна, що в них на думці.
Дивлюся, їде Твардовський, я його коней добре знаю. Ті, що на роверах приїхали, перепиняють бричку — голоси геть молоді, один ліхтариком присвітив.
— Він? — питає один, мабуть, старший із них.
— Так,— а у цього голос наче знайомий, забожитися можу — хтось із села.
— За вироком революційного трибуналу Української військової організації...
Гримнув постріл, за тим іще два.
— Все, вшиваємось,— сказав старший.
Потім, як на ровери вони посідали, ніби щось тихо брязнуло, наче невелике щось на землю у них випало. Але вони поїхали, не почули.
Я почекав трохи, доки вони від'їдуть, і підійшов до брички. Мертвий пан Твардовський, як чіп, півголови знесено кулями. Хто ж мене випередив, на себе мій гріх узяв? І що то в них упало? Я взявся шукати. Ніч темна, безмісячна. Навпомацки мало не до світанку рачкував, навіть гільзи познаходив. Врешті знайшов їхню згубу...
Другого дня пішов до сестри Христі, ніби у якійсь дрібній справі. Про те, про се поговорили. Із шваґром Микитою про політику трохи посперечалися. А коли виходив від них — у воротях Петра зустрів.
— Ось тобі, племіннику, подарунок мій,— і простягаю згорток.
Той розвернув і зблід. Там ліхтарик лежав, якого я йому колись дарував...
— Звідки він у вас? — лише запитав.
— Знайшов там, де ти загубив,— відповідаю,— от лише одне хотів тебе запитати, бо ти студент, хлоп учений. Поясни мені, що то таке — бойкот.
— А то, дядьку, коли люди домовляються, скажімо, якийсь товар не купувати. Як то тепер — горілку, адже гроші за неї йдуть на розбудову ворожої нам держави...
Півроку люди трималися, та врешті заарештували організаторів — активістів товариства «Відродження». У них знайшли антиурядові летючки і зброю. А далі якось тихо все скінчилося і стало, як було,— хто не пив, той і не п'є, хто заглядав у чарку раніше, той знову за старе взявся.
Вже й зима настала. На другий день Різдва кум Василь у гості запросив. Заходжу до нього — а він виносить дві сині чарочки, налиті по вінця — геть у паморозі, такі, як ото мені тоді снилися, і ставить на стіл, на накрохмалену білосніжну серветку. Взяв тоді мене регіт нестримний, аж сльози течуть. Кум на мене дивиться отетеріло, а я аж заходжуся.
— От, Василю,— кажу,— посміялася чарочка з мене, а тепер моя черга. Вибач, куме, не п'ю я тепер, не хочеться зовсім...
Події оповідання відбуваються у 1932 році на Волинь коли на запровадження польською владою державної горілчаної монополії українці відповіли бойкотом алкоголю.
Лише його кохала
Я добре пам'ятаю, коли вперше побачила його, тоді ще зовсім юного цибатого кадета.
Наш сусід, пан Грушвицький, попри його войовничі вуса та громовий голос, був чоловіком м'яким і добросердним, і ми, сільські дітлахи, постійно виводились у його садку. А сад той був просто чудовий — казали, саджанці пан виписував чи не із самого Парижа. Я влізла на грушу, аж раптом пан зі своєю пані та молодим паничем, що приїхав на вакації із Петербурга, вийшли з будинку і попрямували до альтанки. Як же я не зауважила, що там парує самовар? Я кинулася швидко злазити із дерева, та надломилася гілка, і я гепнула на землю у люту кропиву.