Та навіть наш телефункен, цей досконалий і складний витвір німецької інженерії, схований у солідній скрині з червоного дерева та з ручками, виробленими зі слонової кістки, не міг допомогти: із суперечливих повідомлень світових інформаційних агенцій годі було щось уторопати. Звісно, радіо — то лише радіо, а не дельфійський оракул...
На другий день на війну вирушив уланський полк. Гриміла мідь духового оркестру, лунко цокали підкови по бруківці... Тоді рясно вродили яблука, віття гнулися під вагою ясно-жовтих духмяних антонівок. Улани вузькою вуличкою їхали поміж парканів, повз щедрі яблуні, повз міщан, що мовчки скорботними поглядами проводили їх на війну... Та війна й досі для мене має запах антонівських яблук... Той полк невдовзі був ущент розбитий німцями десь на Помор'ї, залишивши по собі легенду про звитяжну шабельну атаку на круппівську крицю німецьких танків[10].
А у «Ренесансі» тоді йшов новий кольоровий американський фільм — «Розвіяні вітром»...
Хтось уночі повісив на паркані спанієля, що належав старенькому гімназійному учителю Мюллеру.
Тато ввечері знову крутить ручки телефункена. Німці бомбили Варшаву... Польські війська чинять героїчний опір і дають відсіч агресору... Оголошена суцільна мобілізація.
Батько повернувся з роботи ще до обіду. На ньому був новенький польовий однострій і по одній маленькій зірочці на погонах. Він мовчки обійняв маму і мене...
Жандарми заарештували Мюллера. У місті подейкували, що у нього знайшли радіостанцію і нею він наводив на місто німецькі літаки. Літаків ми тут іще не бачили. Та воно й не дивно — військ у місті не було. Я й досі не вірю, що цей жвавий, дещо ексцентричний дідок, який із ціпком постійно ходив лісами разом зі своїм песиком і збирав гербарії місцевої флори, міг бути таємним агентом німецької розвідки. Втім, як забрали Мюллера, у цьому ж почали звинувачувати українців...
Варшавське радіо ще передавало бадьорі й оптимістичні повідомлення, як ми усі були здивовані небувалою проявою. Відблискуючи інфернально-чорним лаком, сяючи шляхетним нікелем і хромом радіаторів, нечутно дрижачи потужними двигунами, місто заполонили розкішні автомобілі. У нашому тихому і бідному волинському повітовому місті була лише одна автівка — старосвітське, часів Великої війни рено аптекаря Фельдмана, що вже втратило здатність рушити з місця.
Роллс-ройси, паккарди, іспано-сюїзи, майбахи... Знервовані, смертельно втомлені водії у військовому, чоловіки у дорогих пожмаканих костюмах і несвіжих сорочках, розкішно вбрані жінки у запилюжених сукнях. У єдиному готелі «Замок Бони» місць було обмаль, і багато хто з них спав у своїх автах. Уночі ми здригнулися від далеких вибухів. Німецькі літаки шматували руїни замку, мертве безлюдне каміння. Вочевидь, хтось таки наводив німецькі літаки, але пілоти люфтваффе скинули бомби на ціль, що мала на мапі точнісінько таку ж назву, як і готель, де зупинився польський уряд.
Коли ми з однокласниками із захватом милувалися не баченими раніше лімузинами і хизувалися один перед одним мізерними знаннями, почерпнутими з ілюстрованих юнацьких часописів, та сперечались про кількість кінських сил і швидкість цих аристократів автомобільного світу, не почули зловісного бриніння в небі. За мить на колону почав шулікою падати німецький літак. Мене наче спаралізував липкий тваринний страх. Здається, я навіть бачив обличчя пілота у великих темних окулярах. Та він схибив, єдина маленька бомба, яку він скинув, вибухнула, нікого не зачепивши, далеко в садку, залишивши вирву, що курілася сивим димком із неприємним хімічним присмаком. З-за шторки лімузина, що проїздив повз мене, я впізнав знайоме із газет і сторінок підручників бліде обличчя. То був пан президент. У натовпі хтось глузливо засвистів. «Хай би гірше, аби інше»,— повагом промовив якийсь дядько поруч.
Так помирала польська республіка, нерідна і неприязна до тутешнього люду...
Частину цих авт кинули напризволяще за двадцять кілометрів від міста, напевно, забракло пального. Машини стояли на узбіччі, вітер брязкав відчиненими дверцятами, шарудів кінським волосом оббілованих сидінь, із яких стриміли пружини — сусіднє село ще довго носило франтуваті чоботи із м'якої, чудово вичиненої телячої шкіри.
До нас знову зайшов інженер Левченко, спитався, чи немає новин від тата. Та від нього не було жодних звісток. Я лише чув, як мама ночами схлипувала, душачи сльози подушкою. Ми знову включили радіо. Варшава мовчала, і я випадково натрапив на якусь совіцьку станцію. Там грали бравурні марші. Та я зауважив, як зблід Левченко. Тут і я вслухався у те, що співали:
— Сюди скоро прийдуть совіти нас від німців захищати,— промовив Левченко,— а у мене з червоними давні порахунки.
Інженер Левченко безслідно щез із міста. Лише згодом я випадково взнав, що він був у минулому полковником дієвої армії Української Республіки й активним членом оунівського підпілля. Він повернувся за два роки — невдовзі по приході німців. Загинув Левченко восени сорок третього — убитий «випадковою» кулею під час міжоунівської усобиці...
Того дня мені не без труднощів удалося роздобути два квитки у «Ренесанс», і я ніяковіючи запросив Олену разом піти до кінотеатру. Звісно, вона не відмовила — це була розкішна пропозиція.
— О, це ж такий фільм! — защебетала вона.— Це про кохання, мені подружка Зося розказувала.
Вже потім я збагнув, що більшість дівчат, навіть ті, які не бачили цього фільму, носили зачіски такі ж, як у красуні-англійки Вів'єн Лі. Взагалі я не люблю фільмів про кохання, краще вже про гангстерів чи ковбоїв із Дикого Заходу, чи хоча би про Тарзана. Але ж я йду в кіно з Оленою...
Дивно, але фільм і мені сподобався. Просто навдивовижу — ми наче дивилися різне кіно. Олена дивилися про кохання, а я про боротьбу шляхетного Півдня із підлими і хамуватими янкі-північанами. Особливо вразив епізод пожежі Атланти — апокаліптична картина охопленого полум'ям міста.
Як і годиться, я тихцем поклав руку Олені на коліна. І вона не зупинила мого нахабства, а лише пригорнулася до мене. Коли ми вийшли з кінотеатру, вже сутеніло, і я, як ґречний кавалер, визвався проводити свою даму. А мешкала вона не близько — аж під Замковою горою. Оленка щебетала про Скарлет і Ретта Батлера, Скарлет та Ешлі, про їхнє трагічне кохання, що все могло б бути інакше, і він і вона могли б бути щасливими, якби...
Її зіркаті очі глипнули на мене.
— Поцілуй мене,— прошепотіла вона.
Ми зустрілися вустами, мене кинуло в жар від незвіданих досі відчуттів, крізь розхристану блузку я торкнувся вперше дівочих грудей. Пружні, гарячі, із затвердлими сосками, вони доводили мене до божевілля. І моя рука ковзнула по слизькій шовковій панчосі все вище і вище, плуталася в упряжі підв'язок, добралася до її мантечок, що ховали солодке, заборонене і гріховне...
Аж раптом низьке, пронизливе, наче зубний біль, гудіння стало свердлити свідомість, змусило відвернути увагу від коханої Оленки... На місто летіли літаки. Гудіння переросло в рев, і здавалося, незграбні, наче ноги у личаках, шасі крилатих потвор пропливали просто над нами, мало не торкаючись верховіть дерев. Озвалася запізніла сирена тривоги. Оленка притислася до мене і захлипала від страху. На місто посипалися бомби. Внизу пробігли доріжки спалахів, і пролунала запізніла громовиця вибухів. Вулицями, маленькі, наче мурашки, метушилися люди, жарким полум'ям палала електростанція і бідні єврейські квартали. Літаки скинули бомби і знову пропливли над нами. А ми, наче зацьковані звірята, лише тислись одне до одного, вже не думаючи ні про що. Єдина пожежна машина і десяток пожежників відчайдушно намагалися погасити місто, що перетворилося на величезне кострисько...