Выбрать главу

— Аякже, маю документ,— відповів Кость. Він краєм ока бачив Басюка. Той був аж блідий від люті й усміхався недоброю усмішкою, не випускаючи руки з-під столу.

— Самогон — важкий злочин проти великого фюрера. Тому ми забираємо у тебе кабанчика на користь Райху.

— Бога бійтеся — ми ж усе здали. Як нам тепер до весни дожити? — запричитала Орися.

Поліцай обернувся до неї.

— Ми й твого чоловіка можемо до тюрми закрити.

— Нехай забирають,— незворушно промовив Кость.

Поліцаї посунули до хлівця — регіт, веселі матюки, гримнув постріл. Вони засунули тушу на свої сани.

— Ми ще повернемося перевірити, чи женеш ти далі самогон і чи тим не шкодиш великому Райху,— реготнув поліцай, коли сани вже рушили.

— Ніхто, чуєте, ніхто не сміє...— нечутно прошепотів Кость услід.

Тиміш Басюк (псевдо — лейтенант Яворенко) — колишній директор сільськогосподарського технікуму, керівник партизанської формації Фронт Української Революції бульбівської[14] орієнтації Її сили оцінювалися від двохсот до шестисот бойовиків. Першим на теренах південної Волині почав бойові дії проти німців. Діяв невеликими мобільними групами. Бойові акції ФУР були надзвичайно зухвалими й успішними. Зокрема — викрадення серед білого дня важких друкарських машин із Кременецької типографії що була розташована за квартал від гестапо, спільна із ОУН(б) блискуча операція по звільненню Кременецької тюрми. Загинув за нез'ясованих обставин восени 1944, за деякими свідченнями — ліквідований СБ.

Скельця

Він випив горня кави зі шматком хліба. Втім, яка ж це кава... Ерзац, замінник із перепалених жолудів і цикорію... Тепер годі знайти справжньої. Її немає навіть у теперішніх хазяїв життя, у них теж ерзац. Хіба на чорному ринку за американські доляри чи золоті монети із бородатими російськими царями — там є все: аравійська кава, англійський чай, цитрини та помаранчі, французькі коньяки та шампань, італійське взуття і навіть червоний кав'яр із далеких сибірських рік... А треба знайти лишень трішки цього білого кристалічного порошку, без якого немає сенсу у його, Генрика, існуванні. Він дістав із шухляди згорток — старий золотий медальйон із синьою емалькою. Трішки щипнуло сумління — це прикра жертва, цей медальйон — пам'ять про покійну Ядзю. Але інакшого виходу не має. Прожити — ще якось проживе, випадковими приробітками заробить на шмат хліба.

Він одяг старе потерте пальто, одів капелюха і подався на ринок. У якогось неприємного типа біля входу поміняв медальйон на кілька асигнацій — райхсмарок і пішов поміж рядами, біля старосвітських мідних самоварів, грамофонів, масивних чавунних прасок, старих платівок, романтичних порцелянових пастушок, швейних машинок, майже нових чоловічих костюмів і светрів — їх уже нікому носити — та іншого краму — того, що став непотрібним людям у ці лихі часи.

Він питався то в одного, то в іншого і врешті знайшов. Злодійкуватого вигляду неголений чолов'яга показав йому пакунок із білим порошком.

— Найкращий товар, пане. Із Германії.

Пан Генрик пом'яв пакетик пальцями — неначе не злежаний, не старий. Вже готувався розрахуватися, але в останню мить відкрив пакунок і попробував на смак той порошок.

— Даруйте, але це лайно, а не товар, пане. Найсправжнісіньке лайно. Це сода...

* * *

Як був малим, я збирав різнокольорові скельця. В мене їх було багато. Не лише брунатні чи зелені — такі є скрізь. А й шляхетні темно-сині, вишукані ясно-бурштинові, криваво-червоні, рожеві — мама дуже побивалася тоді за розбитим графином. Коли дивитися крізь них, світ здається іншим — веселковим, цікавішим, загадковішим за справжній. Крізь темно-синє скло — він холодний і таємничий. А коли подивитися на світ крізь рожеве скельце — він стає якимось дівчачим, цукерково-ляльковим. Це скельце найбільше любила Дарця. Були і збільшувальні скельця. Коли віднести їх далі від очей — світ перекидається і небо здається у тебе під ногами, а земля вгорі. І тоді люди ходять догори дриґом, як ті казкові антиподи з іншого боку землі. Але це було давно, дуже давно — ще у дитинстві.

Тепер я не люблю дивитися на світ крізь скельця...

Дарця сьогодні виходить заміж. Сьогодні Дмитра, і вже надворі справжня зима — з морозцем та снігом. Його намело стільки, що за заметами у каньйоні дороги ховаються навіть великі вантажівки. Сьогодні вранці по алярму виїхали німці — кудись на далекі села. Кілька посмугованих білим панцерників і два десятки вантажівок. До Дмитра дівка хитра, а після Дмитра — хоч комин витри. Про тих, хто у цю пору одружується, вже пліткують богобоязні бабусі під церквою: «Мабуть, уже конче треба було, ніяк уже було чекати».

Та Дарця не з таких. Не одному голову дурила, аж мені шкода було тих бідолах. А вона все сміялася. Та тоді життя було інакшим — ще живі були мама з татом. Їх німці рік тому розстріляли як заручників. А за кілька днів сусідка шепнула, що буде облава на молодь і всіх хлопців та дівчат забиратиму до Німеччини на важку роботу. Тієї ночі ми покинули наш дім, коли у двері сусідньої хати вже гатили прикладами поліцаї. Пізньої осені, мало не босоніж — у домашніх капцях, ми городами, потім лісом пробиралися до далекої рідні на село.

Ми заблукали у лісових нетрях, уже не чули ніг під собою, коли нас перепинили.

Лісові примари з'явилися просто перед нами.

— Хто такі? Чого тут тиняєтесь?

— Від німців тікали, від облави,— відповіла Дарця жалібно. Ой, як же вона вміє зматкобожчитися.

Старший серед них, мій майбутній шваґро Славко, одразу розтанув, його очі стали по-телячому дурнувато-добрими, як у тих попередніх Дарчиних шанувальників. Та й Дарця не така як завжди, дивиться на нього широко розплющеними очима, без затаєної насмішки. Ще тоді я зрозумів, що то так просто не скінчиться. І ось тобі й маєш...

* * *

Він обходив весь базар, але більше того товару на базарі ні в кого не було, і пана Генрика охопив відчай. Він тримав у кишені кілька райхсмарок, він готовий був переплатити навіть ту нелюдську ціну, але щоб то була не сода. Він повертався додому, повільно сунучи ноги. Стареча втома, апатія. Без цього білого порошку нічого не буде...

На старій площі біля готелю якийсь молодий німецький офіцер ладнав фотоапарат на штативі. Він колега-фотограф. Аматор не буде носитися з важким штативом, щоб зняти пейзаж. А колега може допомогти, навіть якщо він німець... У пана Генрика проснулася надія. Він зібрав весь не надто об'ємний гімназійний запас німецької:

— Даруйте, пане офіцере, це найновіша модель лейки?

— Так, Leika-III,— байдуже відповів німець.

— Напевно, гарний фотоапарат. Я маю другу модель, хоч більше полюбляю старого цайса на фотопластинах. Але, як ваш колега-фотограф, порадив би вам знімати з он того місця, звідти буде більш вдалий ракурс, і ви позбудетеся цих прикрих бічних тіней.

— Дякую, либонь, ви маєте рацію,— здивувався офіцер.

— Вибачте, чи не маєте ви випадково закріплювача? Тут неможливо знайти доброго, лише наполовину з содою. Уявляєте? Вони його перемішують із содою! Це вбиває фотографію, вона швидко жовкне, і з часом зображення розчиниться у жовтій імлі, лишиться тільки нікчемний листок паперу. Я добре заплачу вам. Мені конче це потрібно...

Німець мовчки відчинив валізку, дістав пакетик із надписом «Agfa» і простягнув йому. Пан Генрик простяг гроші, та той відмовився брати.

Пан Генрик ішов додому в піднесеному настрої. Нарешті він зможе надрукувати фотосвітлини! Бо фото — це мить, яку закарбовано у вічність. Коли у магічному світлі червоного ліхтаря на папері постає зображення, народжується фотографія...

* * *

Сьогодні гарно. Низьке зимове сонце іскрить сніг на дахах, із коминів в'ються блідо-рожеві димки, дерева вкриті густою памороззю, навіть телефонні дроти обвисли під вагою інею. Я трохи малюю, не надто добре, по-аматорськи. Колись, може, спробую це відтворити. Хоч, напевно, вийде надто солодко і пасторально, як на різдвяній поштівці. Бо дійсність надто сувора і жорстока, це лише машкара, яку надягло залякане і голодне місто...

вернуться

14

Так звана «перша УПА» під проводом Тараса Бульби-Боровця.