Він підвіз Марію до самого дому, відчинив дверцята і подав руку. Вона занурила обличчя в букет і вдихнула млосний аромат уже трішки прив'ялих троянд.
— Вальтере, я вас не запрошую, я ж казала...
Він був на диво серйозний.
— Маріє, прекрасне — це мить, яку неможливо вхопити, це музика, яка вже пролунала і більше не повториться. Що може бути кращим, ніж чудовий рояль і товариство красивої розумної жінки? Наш полк за тиждень перекидають на фронт. Я хочу ще востаннє вдихнути справжнього життя. Я зможу побачити вас завтра?
Вона кивнула.
Її розбудило тихе шкряботіння у вікно серед глупої ночі. Марія обережно визирнула з-за фіранки. Михайло? Вона відчинила двері. Михайло пошепки запитав: пустиш?
— Заходь, швидко. Заради Бога, не вмикай світла.
Він поклав на стіл автомат-фінку.
— Марічко, що з тобою? — запитав він.
— Зі мною все гаразд, Михайле, чого ти прийшов? — сердито запитала Марія.
Він дістав сигарету.
— Не пали тут, ти мене занапастиш,— різко сказала вона.
— Гаразд,— Михайло дивився на неї якимось чужим, відстороненим поглядом,— що у тебе з тим німцем? Шампань, троянди, прогулянки автом?
Вона засміялась.
— Я спокійна за вашу розвідку — точно, детально, а основне — швидко.
Марія відчувала його якийсь дивний, моторошний спокій. Він мовчав і дивився на неї.
— Ну, скажи хоч щось, не мовчи...
Він прокашлявся.
— Ти працюєш на них — це огидно. Я розумію — тобі потрібно якось виживати. Та тепер ти перетворюєшся на одну з тих...
— Курв? — запитала вона.
— Маріє, ти котишся у прірву. Знаєш, якби він був тут — я б кинув у вікно гранату. Не знаю, що мене змусило поговорити з тобою. Напевно, я марно до тебе прийшов, вибач.
Михайло рвучко підвівся, прихопив автомат і не озираючись пішов. Марія дивилася йому вслід. Вона могла йому багато що сказати.
Михайлику, любий, коли ти дзенькав срібними острогами і цілував ручки вишуканим пані на полкових балах, я була у бойовій організації, я ходила не раз на той бік аж до Харкова, брала участь у ексах[15]. Та навіщо тобі це знати? Чоловіки кохають не жінок, а створені у їхній уяві образи. І як буває прикро, коли виявляється, що ти не гідна тої, вигаданої, жінки. Украдене щастя, украдене цією війною. Негарно, неромантично — смерть від гранати. Кишки, кров, мозок по всій кімнаті, ще й поряд холодний труп у німецьких армійських кальсонах. Ото ж ті кумасі-сусідки мали б об що почухати язика. Вона щодня, вітаючись із ними, солодкими і єлейними, чула услід сичання — німецька курва. Та байдуже, вона з німцями не спала, та й темними ночами не тягала з палаючого гетто лантухами пожитки розстріляних євреїв. Їй боліло застаріле, ще й тепер нестерпно болюче гімназійне кохання. Ткнутися в подушку і заплакати, вилити слізьми той біль — і встати новою, сильною і байдужою. Та дарма... Очі сухі, як пересохлі криниці, душа — випалена і мертва, як ті гігантські совіцькі танки обабіч дороги. Вона відчувала себе поряд з ним старшою, досвідченою і цинічною — наче стара повія в обіймах юного гімназиста... Михайлику, зараз інша війна — підла, жорстока, брудна. Ти не створений для неї. Забудь про ті гуманні конвенції, про шляхетність і милосердя. Скинь нарешті з себе той красивий уланський однострій, що ти все ще носиш. Може, тоді ти мене зрозумієш...
Вона вийшла на базар. Трохи поштовхалася, поприцінювалась і врешті зупинилася біля столика з кількома слоїкам меду.
— Чи немає у вас гречаного?
Літній дядько з довгими козацькими вусами, схожий на Тараса Бульбу зі старої пошарпаної російської книжки, яку читала в дитинстві, відповів з непоборним полтавським акцентом:
— Панунцю, о цій порі гречаного не буває, є лише квітковий і липовий.
— Тоді квіткового,— Марія простягла нікчемного п'ятикарбованцевого окупаційного папірця, щільно списаного олівцем.
Дядько крадькома глянув на банкноту і категорично заявив: у мене не буде здачі з таких великих грошей, ходімо до магазину розміняємо.
Вони сіли у невеликому кабінеті власника, давнього члена організації, що нещодавно повернув собі відібрану совітами крамничку.
— Полковнику, німці готують щось серйозне. Станеться воно протягом тижня. Вчора комендант, начальник гестапо і приїжджий офіцер люфтваффе працювали з мапами. Цей летун із Житомира. Крім того, Фогель і Келлер щодня по кілька годин сидять, замкнувшись у кабінеті, попри взаємну неприязнь. Келлер вечорами щось друкує сам на машинці — вочевидь, дуже секретне, раз не довірив мені.
Полковник спохмурнів.
— Марійко, звідки ти знаєш, що за тиждень? Ми не помітили жодного руху військ.
— Той гауптман обмовився, що частину потім перекидають на фронт.
Полковник запалив цигарку, неуважно струшуючи попіл на затоптаний килим.
— Марійко, можливо, варто викрасти цього летуна? Це ж буде неважко, адже він не байдужий до тебе? Ми заберемо тебе з міста.
Вона подивилася полковнику у вічі довгим пронизливим поглядом. Як же це просто — вкласти її у ліжко з цим німцем.
— Полковнику, цей гауптман зберігає планшет із документами у сейфі комендатури, на допиті може нічого не сказати. А папери скажуть усе. Я затримаю його, щоб він виїхав сам, а ви перехопите у дорозі. Та й мені не потрібно буде розконспіровуватись.
Полковник запалив іще одну цигарку і мовчки про щось міркував. Врешті промовив:
— Марійко, ти знаєш — я часом тебе боюся. Твій батько був гарячим зірвиголовою. А ти інша, ти наче холоднокровно граєш у шахи зі смертю. Тож тільки-но щось піде не так — утікай.
Вона криво усміхнулась.
— Ми щось придумаємо, щоб відвести від тебе підозри,— наостанок промовив Полковник.
Під комендатурою її знову чекав дивак-австрієць із великим букетом троянд.
— Вальтере, навіщо це? Я ж на роботі.
Він клацнув підборами і простяг їй руку, ніби запрошуючи до вальсу.
— Я викупив ваш сьогоднішній день у Келлера. Повірте, це було дуже дорого.
Вона здивовано дивилася на свого залицяльника.
— Й у скільки цінує мене мій шеф?
Він засміявся.
— Дві пляшки гарного коньяку і півкілограма справжньої кави. Це усе, що позавчора передала з Відня баронеса фон Греслау, моя матуся. Втім, ваш оберст завалений роботою, і йому зараз не до вас.
Вони каталися містом, навіть ризикнули прогулятися руїнами давньої фортеці, що височіла над містом. Безтурботно, наче не було війни, Вальтер розстелив на траві коц і розлив із термоса справжньої духмяної кави.
— Вальтере, ви чудово грали. Особливо Шопена.
— А, це ви про раннього маловідомого Вагнера? — усміхнувся австрієць.— Що ж, я у минулому житті був піаністом. Якась газетка навіть написала — «новий Падеревський[16]». Звісно ж, це величезне перебільшення. Та мені тоді було приємно.
— Вальтере, навіщо ви гралися з бідою? Фогель надзвичайно небезпечна людина. Він справжній наці, поведений на расових законах. Зв'язок зі мною і гра занепадницької слов'янської музики може обернутися для вас неприємностями.
Вальтер скривився.
— Мені байдужі ці ідіоти. За тиждень я вирушаю до пекла. Там із десятьох машин із завдання повертається в кращому випадку шість. Та зрештою, навіщо це вам... Розкажіть щось про себе.
Марія дивилася на нього — що розказати? Правду? Її ж офіційне легальне життя уміщається у трьох реченнях.
— Гаразд, я навчалася два роки у консерваторії вокалу, згодом змушена була покинути Польщу. До початку війни жила у Відні. До речі — з Крушельницькою мене не порівнювали. Пан професор сказав, що я надто раціональна і мені бракує чуттєвості.
15
Екс (скорочено від «експропріаційний акт») — один із терористичних методів діяльності УВО та ОУН, який полягав у нападі на польські державні установи з метою заволодіння коштами, що мали бути повернуті на благо українського народу.
16
Ігнацій Ян Падеревський (1860-1941) — видатний польський піаніст, диригент, композитор, політик, який народився на Вінничині.