Він поцілував її, та вона відвернулась.
— Вальтере, благаю, не треба.
Вальтер запалив сигаретку.
— Я вас розумію. Цей клятий мундир, ця війна. Ми ж могли зустрітись у Відні, ще тоді, коли світ був іншим...
Марія гірко зітхнула. Непоправний сентиментальний дурник. Де ж вони могли зустрітися? Він багатий і успішний аристократ, що бавився в музику і захоплювався літаками, і вона — бідна емігрантка, що утекла за кордон від переслідування польської Двуйки[17]? Він, мабуть, за життя не бачив того Відня, у якому вона жила,— злиденного і похмурого, нескінченно далекого від сяючих вітрин, театрів і дорогих ресторацій.
Зненацька зринули образи — вона у красивому бальному платті і він — не підперезаний портупейною упряжжю ворожого мундира, а в цивільному елегантному смокінгу, кружляли по сяючому паркету під звуки вальсу. Попелюшка і принц, барон Священної Римської Імперії і українська студентка-терористка... Таку казку ніколи не придумають...
Вальтер глянув на годинника.
— Маріє, якщо дозволите — я знову гратиму для вас на цьому чудовому роялі.
Він знову грав на чудовому білому роялі із запаленими свічками, грав натхненно й досконало. Марія крадькома глянула на маленький золотий годинничок на руці. Колона вантажівок під охороною панцирника і мотоциклістів вже десять хвилин як вирушила. І врешті, коли Вальтер хотів закрити кришку рояля, вона попросила — ви зможете проакомпанувати останню арію Віолети із Травіати?
Вона заспівала. Сильно і чисто, як ніколи. Врешті, коли закінчила — в очах стояли сльози.
— Я вражений глибиною почуттів у вашому виконанні. Ваш професор — невіглас.
Він тривожно глянув на годинника.
— Мені час, якщо притисну газу — за півгодини наздожену колону.
Вона підійшла до нього й поцілувала в чоло.
— Вальтере, вибачте мене.
— За що? — здивувався він.
— За все...
Вона кілька разів помилилася при друкуванні й наприкінці дня винувато вислухала нотацію Келлера.
Врешті добіг кінця цей жахливий день. Будиночок — давно самотній, нерідний. Спогади дитинства вже вивітрилися з нього. Зі стіни до улюбленої донечки з перев'язаного чорним крепом фото усміхається татусь — іще молодий, у військовому однострої. Марія тоді довго шукала саме це фото — тато не міг його спалити по приході більшовиків, він дорожив цим знимком. Це ж із Зимового походу. А ті навіть трусу в будинку не робили — просто забрали батька серед ночі. Адже він — петлюрівець, а це вирок.
Вона влізла у гарячу ванну й намилилася запашним квітковим милом. Марія наче хотіла змити з себе весь цей бруд. Заплющила очі — рояльний шопенівський перебір переслідував її. Вальтер...
Вона уявила, як він лежить на кермі свого авта, мертвий і холодний. Баронеса фон Греслау стисне вуста і вишуканою батистовою хустинкою змахне одиноку сльозинку — аристократи ніколи не показують назовні своїх почуттів, не мають права вилити горе звіриним виттям, забитись у шаленій істериці непоправного горя.
Зненацька почула приглушені голоси під вікнами. Щось не так... Марія миттєво вискочила з ванни. Десь зовсім близько застрочив кулемет. Вона впала на підлогу і поповзла до кімнати. Стріляли по її будинку. Кулі прошивали дерев'яні стіни спочатку десь попід стелею, потім забряжчало скло на вікнах, ущент розлетілася ікона та вітрина книжкової шафи. Кулі висікали зі стін задушливий глиняний пил. Батькову усмішку на портреті перекреслили кілька дірок, кулі розтрощили порцелянове обличчя її останньої ляльки у розкішному мереживному платтячку — найсвітліший спогад дитинства. Та за мить вона подолала липкий паралізуючий страх і, зриваючи нігті, видирала паркетини з давнього тайника. Маленькі дівчатка бувають спостережливі — колись давно тут батько заховав свого револьвера. Гола, у слизькій мильній піні, вона забилася між грубкою і канапою і чекала, коли відчиняться двері, звівши куцу цівку батькового «бульдога». У цьому майже іграшковому револьвернику лише п'ять набоїв. Та вона не здасться без бою...
Хто стріляє? Бойовики безкомпромісного і некерованого лейтенанта Яворенка? Чи червоні? Та звідки їм тут узятися? Під вікном гучно луснула граната, і врешті все стихло.
Господи, та все ж просто — її ніхто не збирався вбивати. Це лише вистава для Келлера і Фотеля. Красно дякую, Полковнику, я ледь не померла від страху,— Марія зле лайнулася.
Вона швидко вдяглася, вмисне розкуйовдила волосся і, хвилю подумавши, засунула за підв'язку панчохи револьвер.
Марія городами добігла до комендатури і повисла на першому ж німецькому солдатові.
— Там бандити, вони стріляли, вони хотіли мене вбити,— повторяла вона безперестанку.
— Заспокойтеся, фройляйн, ви у безпеці,— черговий офіцер налив їй склянку шнапсу, і вона залпом випила, стукаючи зубами об краї.
— Що за день? Перед комендатурою ножем убитий начальник поліції Єжи Ковальський, обстріляли з міномета поліцейську станицю — п'ять трупів, шестеро поранених, за три кілометри від міста вбито того гауптмана, що вчора грав на роялі,— просторікував немолодий обер-лейтенант.
Із самого ранку до кабінету Келлера увірвався майор Фогель із червоною текою. Розмова була на високих оборотах.
— Два літаки, бронепоїзд, чотири танкетки, бригада СС і два допоміжні батальйони шуцманів. А результат? Читайте звіт. Знищено двісті бандитів, вилучено чотири гвинтівки, пістолет і три гранати. Що це? Жодної одиниці автоматичної зброї? Ви постріляли селюків, а бандити вислизнули. Зате що коїться в місті! Келлере, ви закінчений ідіот. Вас обсіла ворожа агентура. Всі ці офіціантки в казино, прибиральниці, навіть повії. Та я зараз познайомлю вас із найціннішим ворожим агентом, що вже понад два роки працює поряд із вами.
Оберст у відповідь щось винувато бубнив.
Марія усе зрозуміла і не стала дочікуватися, коли все скінчиться. Переклала револьвер у сумочку й пішла. Шанси були мізерні, та спробувати варто. На виході її спинив солдат. Марія мовчки дістала револьвер і вистрілила йому в обличчя, спокійно, наче в тирі, вистрілила в іншого. Далі — удар ззаду по голові й усе згасло.
Болісно поверталася свідомість. Перше, що побачила,— брудні чоботи. Їй допомогли підвестися.
— Сідайте фройляйн Маріє,— жестом запросив Фогель,— хочете кави?
Сволота, грається в добрячка.
— Не відмовлюсь.
Солдат приніс дві чашки паруючого напою. Ерзац, жолуді з ячменем. Та нехай. Аби гаряче.
— Ви вбили Ганса. А в нього лишилася вдова і троє дітей.
— Дуже прикро, герр майор, та на війні таке трапляється,— без тіні усмішки відповіла Марія.
Фогель глянув на неї, наче ентомолог на цікаву комаху.
— Тут трохи не те місце, щоб іронізувати. Та ми поважаємо таких, як ви. Досить складно було вирахувати вас. Вбивство Ковальського цілком зрозуміле — він добряче допік вам, і цей замах не перший, уже було два невдалих. Обстріл поліційної станиці теж зрозумілий. Лишається вбивство фон Греслау і замах на вас. Перше видається цілком випадковим, та друге — не зрозуміле і логічно не вмотивоване. Залякати тих, хто співпрацює з окупаційною адміністрацією? Тоді доречніше було б покарати, наприклад, пана бургомістра. І крім того, як вам вдалося втекти від убивць? Містика, та й годі. Але якщо врахувати, що фон Греслау віз деякі документи, що стосувалися каральної операції, то стає зрозумілим, що дві перші акції та обстріл вашого будинку — це лише досить масштабна операція по відволіканню нашої уваги від вас — цінного агента націоналістичного підпілля. Крім того, саме ви затримали фон Греслау, через що він виїхав сам і став легкою мішенню для ваших бойовиків.
— Браво, майоре. Десь так воно й було. Та вам навряд чи дадуть медальку за моє знешкодження. Ви спізнились, і каральна операція провалена,— відповіла Марія.