Він мовчки простягнув їй авторучку й аркуш паперу.
— Це що? — здивовано запитала вона.
— Напишіть, що будете співпрацювати з нами.
Реакція Марії була миттєвою — вона вихлюпнула чашку цієї гарячої бурди в обличчя гестапівцю. Знову світ згас.
Фогель більше не з'являвся. Допитував її інший гестапівець — лейтенант Шульц. Цей уже не бавився у людяність. Біль, приниження, знову біль. Часом здавалося, що сліпучо-біле сяйво нестерпного болю нарешті лусне тишею і спокоєм. Та марно. Цей теж знав свою справу, і вона знову поверталася до тями.
Нарешті, на третій день допитів, вона попросила: я говоритиму лише з майором Фогелем.
Той не забарився.
— Не пригостите кавою? — усміхнулася вона з болем на розбитих губах.
— Я не збираюся слухати ваші кпини, говоріть по суті,— сухо відповів Фогель.
— Майоре, ким ви були до війни? Це стосується справи.
Він знітився.
— Я викладав у провінційному університеті славістику.
— Так ось, майоре, я до війни була в бойовій організації і маю більший досвід. Півміста чуло стрілянину, і мої шефи вже знають, що я тут. За два дні всі мої зв'язки обірвано, навіть якщо я назву явки і псевдо — вони вам нічого не дадуть. А вербувати мене було безглуздо з самого початку. Ви марно тратили сили.
Фогель нічого не відповів і пішов. Та її більше не допитували. Вона лежала на нарах, і в голові знову заграв тихий і печальний рояльний перебір...
Її вивели у тюремний двір, і вона востаннє звела погляд на небо. Над містом гудів літачок і сипав, наче новорічним конфетті, листівками. Вона зловила одну з них.
«Усі, хто має бажання повернутися до мирного життя, мають право по пред'явленню цієї листівки-перепустки звернутися до будь-якого відділку поліції чи польової жандармерії... Усі, хто здався, не будуть покарані чи відправлені на примусові роботи...»
Господи, Вальтер не мав бомбити наші бази...
Лунко клацнули затвори гвинтівок.
— Михайле, ти взнаєш усе і зрозумієш. Вальтере, прости,— прошепотіла вона. За мить гримнули постріли. Луснула сліпуча пелена гострого болю, і нарешті — вона у красивому бальному платті й він у елегантному смокінгу з метеликом закружляли під звуки віденського вальсу, здіймаючись у холодну синю височінь.
Зі старого нотатника
Ми з мамою зараз гостюємо у її сестри, графині Росоцької. Раніше тітка з чоловіком один раз були у нас, у Лемберзі, ще до війни. Я тоді був іще геть малим, і дядько подарував мені коня. Звісно, не справжнього — бо де ж би ми його тримали у міській квартирі, а іграшкового, дерев'яного. Я добре пам'ятаю дядька Михайла, графа Росоцького. Ставний, із розкішними рудими вусами, в драгунському однострої. Від дядька пахло вином і сигарами, а од його гучного басовитого голосу, здається, хиталася люстра у нашій невеликій вітальні.
Дядька Михайла немає вже два роки. Полковник Росоцький загинув десь у Боснії. Його фото у жалобній рамці висить над каміном — усміхнений життєрадісний дядько стоїть, опершись на шаблю, на тлі винограднику. Мабуть десь там неподалік зустрів він свою смерть від серба-стрільця, що зачаївся у цих п'янких хащах, обвішаних важкими темними гронами. Бідна тітка так побивається за дядьком Михайлом... Вона залишилася самотою у цьому великому порожньому будинку наодинці зі спогадами.
Зараз ми гостюємо у тітки. Однак наш візит вимушений — у місті почалася справжня війна між поляками й українцями. Вимкнулася електрика, постійно стріляють. На вулицях лежать убиті. Мама каже, що це все скоро скінчиться і ми переможемо. Я дуже цього чекаю, бо тоді тато нарешті повернеться додому. Він був із нами лише кілька днів, коли повернувся з Великої війни — посивілий, змарнілий. Якось він прийшов додому, і на його кашкеті вже була інша, не бачена мною раніше кокарда. Він сказав мамі, що обов'язок його чести — у ці лихі часи бути разом зі своїми вояками, з якими пройшов Велику війну. Як він пішов, мама плакала.
Тут сумно і немає моїх однолітків, зате тихо і спокійно. Війна гримить десь далеко. Львів ми втратили, і напевно, в нашій квартирі вже хазяйнують нахабні поляки — перебирають мамині сукні й капелюшки, порпаються в моїх іграшках — ми з собою майже нічого не взяли. Та наші скоро повернуться і змусять їх усе повернути.
Але тут про війну нагадують лише літаки, що постійно пролітають над тітчиним домом. Летовище зовсім поруч від її маєтку. От би хоч раз пролетіти в літаку, чи хоча б просто побачити зблизька, торкнутися їхніх крил... Я раз навіть вилазив на саму верхівку старої груші, щоб краще роздивитися. Машина пропливла високо в небі, майнувши жовто-блакитними колами на крилах. Мабуть, полетів до Львова — там зараз наступають наші. Десь там і мій тато...
Я гортаю ці сторінки свого дитячого щоденника, котрий випадково знайшов серед якогось старого мотлоху в колишньому тітчиному маєтку. Доля знову закинула мене сюди.
Будинок було вже годі впізнати — розкидані казенні меблі, якісь папери гортав вітер, що рвався крізь вибиті шибки, і там, де була колись світлина з дядьком Михайлом, висів портрет Сталіна. Вочевидь, тут до останнього часу був якийсь уряд. Родинний цвинтар було сплюндровано, совіти воюють навіть із могильними хрестами.
Дивно, я дуже ясно пам'ятаю ті часи. Лише тата пам'ятаю погано — його обличчя ніби ховається у якомусь сяйві.
Як ми поверталися з міста, сталася прикра пригода. Коли над нами пролетів літак, злякалися коні; Наша бричка летіла по цілині, її трясло, щось тріщало всередині, й здавалося, вона зараз просто розвалиться. Коли несуть коні — дуже страшно. Мама щось кричала й міцно обійняла мене. Наш екіпаж мчав просто на літаки. Вартовий здалеку вимагав спинитись і загрозливо клацнув затвором, та побачивши двох наляканих жінок і хлопчика, одразу розгублено опустив кріса. Врешті, зрозумівши, що сталось, навперейми нам кинувся якийсь чоловік у засмальцьованій шкіряній куртці. Він повис на дишлі, і протягнувши бричку ще трохи, коні стали, надсадно дихаючи й косуючи на нас налитими кров'ю очима.
Звали нашого рятівника Василь Євський. Він же і завіз нас до маєтку штабною автівкою.
На вечір до нас завітав сивий полковник із двома офіцерами. Вони були ґречними і перепрошували за клопіт, якого завдають своїм сусідством. Полковник говорив німецькою з сильним акцентом.
Тітка запросила їх на вечерю. Це був звичайний прийом, вони вели себе стримано, як і належиться, але я дивився на них, як на міфічних героїв. Цей полковник із важким прізвищем та сотник Євський прибули сюди з далекого російського міста Одеси. Але вони достеменно не росіяни, а українці. Бо я ж бачив росіян, коли ті вступали до Львова. Вони були в кудлатих шапках, бородаті та страшні. Тоді ми з мамою їх дуже боялися і не виходили з дому.
Третій із візитерів, поручник Кубіш, був австрійцем і на своїх колег дивився якось зверхньо. Він здебільшого мовчав, лише раз усміхнувся, коли полковник зробив помилку. Звісно ж, навіть я знаю, що негарно кпити з людини, що розмовляє нерідною мовою.
Сьогодні мама грала на роялі. Вперше за довгий час вона знову торкнулася клавіш. Мама чудово грає, особливо шопенівські ноктюрни. Її обличчя стає замріяним і якимось світлим та ясним, наче лик на іконі. Вона намагається навчити мене. Поки не дуже виходить, я це відчуваю, та мама мене хвалить. Увечері знову прийшли ці троє літунів. Ті ж розмови про довоєнне життя, про вже забуті мирні часи. Але тітка наче ожила, багато розмовляла, сміялася від незграбних дотепів полковника. Цього разу вона вже була не в жалобі. Поручник знову криво усміхався. Дивно, чому ж він тримається у товаристві неприємних йому людей? Втім, дорослих буває не збагнути. Мама з Євським грали у чотири руки. Звісно, у мами складніша партія і вона краще грає, але і він грав непогано. Дивно, але тато завжди казав, що музика — то справа не чоловіча. Либонь, тому, що сам не мав до неї хисту.