— Чи усі тут? — запитав той самий голос.
— Усі, брате...— почулося у відповідь.
Вони підняли корогву і поволі пішли...
Не знаю, що мене повело за ними, що пересилило той жах, який охопив мене. Вони йшли і йшли, я втратив лік часу. Врешті вони спинилися посеред якогось поля.
Той, що вів їх, припав до землі.
— Ти чуєш мене, брате? — пролунав знову моторошний потойбічний шепіт.
— Я чую тебе, брате...
І знову один по одному почали підійматися із землі мертві. Вони були іншими... Вбрані хто у захисного кольору френчі, хто у сірі чумарки, але так само усі з важкими ранами, розкраяними головами, простреленими грудьми...
Той, що будив їх усіх, почав правити святкову службу. Тихо, моторошно виводили басовиті голоси урочисту літургію. Мене аж пробирало до кісток, я стояв зціпенівши, наче заворожений.
І коли пролунало останнє «Амінь», вони ніби розчинились у поранковій імлі...
Я потому нічого не пам'ятаю. Знайшли мене непритомного за двадцять кілометрів від дому. Я весь трусився і не міг навіть слова вимовити. І переляк викачували, і скільки мати грошей і курей вивозила по докторах! Та не було на те ради... Стукнуть гумовим молоточком по коліну, посвітять ліхтариком в очі, призначать якихось пігулок, а воно не допомагає. Аж якось сусідка, баба Параска, сказала, щоб повезли мене до міста, там один дід є, звуть його Кривим Омельком. Різне про нього говорять, та якщо вже він не допоможе, то ніхто більше не зарадить.
Не любили на селі бабу Параску, подейкували, що відьма вона. Як у корови молоко пропаде, то на неї казали. Сплакалася мама, та послухала її. Піду хоч до дідька, каже, аби дитину свою врятувати.
Привезли мене в город, завели до дідової хати. Страшний був той Кривий Омелько, сам наче вийшов із могили. Довге сиве волосся, темне зморшкувате обличчя розкраяне глибоким рубцем, єдине око таким самим вогнем палає. Навіть мама його злякалася, не хотіла відпускати мене самого до нього. Та що було робити?
Довго дивився він на мене, наче душу пронизував, пропікав наскрізь своїм поглядом, та й каже тихо, майже пошепки:
— Послухай мене, малий. То наші мертві, вони шкоди не вчинять. У двадцятому році я теж мав лежати разом із ними на тому полі, коли, витративши усі набої, наша бригада піднялася у відчайдушну і безнадійну багнетну атаку на червону кінну лаву. Вилягли хлопці всі як один — дві тисячі душ. А як живі за нас не пам'ятають, то ми самі собі служимо. Іди, дитино, з Богом...
— Мамо,— заволав я не своїм голосом і кинувся тікати з тої хати від того страшного діда.
І з тих пір щороку на поминальному тижні я замовляю службу за упокій їхніх душ.
Ґандзя
Весна цього року вдалася рання. Вже в березні сніг згинув під лагідним промінням теплого сонечка. В небі цвірінькає якесь птаство. Настрій — весняний, радісний. Я поплескав по шиї свого Вороного. Гарний у мене коник. Буває, покладе голову мені на плече і підставляє вухо. Я з ним розмовляю, ділюся своїми бідами та образами. Він хоч і тварина, та все розуміє і відчуває. А якщо я маю шматочок цукру — обов'язково пригощу. Ось Басюк каже, що то вредно, і посміюється з мене в сиві вуса.
Я в полку недавно і почуваюся ще зовсім дитям поряд із моїми однополчанами. Наш комескадрону товаріщ Семенко, колишній матрос революційного міноносця «Смєлий», кличе мене ласкаво «салага».
Ми женемо петлюрівську контру, а я ще ні разу не був у боях, і мені якось ніяково перед старшими товаришами.
Наш полк учора перекинули сюди, у Вапнярку. Маленьке містечко, оку ні за що зачепитися. Закіптюжений і обісцяний будинок вокзалу з вибитими шибками, кілька обгорілих скелетів вагонів, двійко мертвих іржавих паровозів та нескінченне плетиво залізничних колій.
Я сидів на лаві та крутив самокрутку. От бачила б зараз мене моя Ганнуся... Я вже не той школяр, якого вона знала. У фуражці, з шашкою при боці, новенькою карабінкою за плечима — червоноармієць 1-го Червоного українського кінного полку. Ех, треба буде якось зробити фотокартку і вислати їй. Коли ми бачилися востаннє, то посварилися. Вона сказала мені, що я бовдур і, напевно, усі клепки з голови розгубив, якщо пішов до більшовиків, що її тато воюють за Україну і вона більше бачити не хоче москальського попихача, себто — мене. А я на прощання назвав її Ґандзею — вона страшенно не любить, коли її так називають. Я хотів багато чого сказати. Розказати про класову боротьбу, революцію і багато інших речей, про які чув на мітингу. А вийшло по-дурному — просто її образив. Наче я не за Україну йду воювати. Я теж за Україну — тільки без поміщиків і буржуїв. Образливо і прикро думати, що твоя кохана — контра. І чому її батько Опанас Свиридович пішов із петлюрівцями? Адже він — простий шкільний учитель, а ніякий не буржуй. Усього майна — то маленька хатина в передмісті. Можна сказати — справжній пролетарій, тільки не свідомий. Навіть мій тато, що мають невелику слюсарну майстерню, живуть краще.
А Ганнуся завжди стоїть перед очима — в білому гімназійному фартушку, вітер шарпає чорні кучері. Закусила від образи губки, в очах — сльози. Як би я хотів її побачити і перепросити! Їй-богу, повівся, як останній дурень...
Ні, мабуть, вона не контра, а просто заблуждається. Нічого, повернуся з фронту — перевоспітаєм, як каже товаріщ Семенко. І ніякий я не москальський попихач, а красноармєєц Першого червоного українського кінного полку. Хоч де правду діти, добре допомагають нам воювати за совіцьку Україну російські товариші. Без них нічого б не вдіяли з петлюрівською контрою. Наш полк — справжній Інтернаціонал: із чотирьох ескадронів лише наш — український. Є мадярські товаріщі, та найбільше — російських. Ось Басюк каже — вони нам, як брати, в імперіалістіческу одну вошу з ними в окопах годували.
Неподалік, на сусідній колії, вивантажувалася якась частина. Невисокі, жовтолиці й вузькоокі, схожі між собою, наче сини однієї неньки, червоноармійці швидко шикувалися на пероні. І озброєні — куди нам братися. На взвод по ручному кулемету системи Льюїса. Ото ж нам поміч буде — бо ж навіть я знаю, що кіннота без піхоти небагато варта.
Та товаріщ Семенко лише тихо матюкнувся кучерявим краснофлотським матюком і зі злістю плюнув у їхній бік.
— Що дивишся? — тихо запитав мене Басюк.— То китайці. Ось цими льюїсами вони підтримуватимуть із тилу нашу революційну сознатєльность. Нічого, малий. Панів виженемо, а тоді і з ними з'ясуємо стосунки, і з латишами, і з комісарами.
А ось комісара в нас зараз немає. По-дурному загинув — учора випадково застрелився, коли чистив свого нагана. Ще Басюка тоді до особого отдєла тягали. Він мало під ревтрибунал не потрапив, що не вберіг товаріща комісара, хоч був поруч. Та Басюк — чоловік героїчний, його вся наша дивізія знає — тож усе якось владналося. Скоро обіцяли прислати нового комісара.
Але мене обсіли інші думки — я вже хотів був іти шукати в містечку фотографічну майстерню. Може, позичити у Басюка для фотознимку пару ручних гранат для більш хвацького вигляду? Я ж вістовий, мені гранат не положено.
Та ось мою увагу відвернуло щось дивне, небачене раніше. Рейками повільно сунула якась почвара — приземиста, багнисто-зеленого кольору. Земля двигтіла під вагою цього монстра, навсібіч наїжаченого кулеметними і гарматними стволами. На одному з вагонів білою фарбою писало: «Товарищ Троцкий». Механічна потвора повільно зупинилася, і з маленьких непомітних дверцят хвацько вискочив чоловік у засмальцьованій шкірянці. Він припалив папіроску і глянув на мене.
— Что, красноармєєц, не відал такіх раньше?
— Та ні,— сконфужено відповів я.
— Ето «Товаріщ Троцкій» — бронєпоєзд дрєдноутного тіпа, серії «Хунхузь». Ізготовлєн на Путіловском заводе,— з гордістю сказав він.
Я розглядав сталеві листи, подряпані кулями й осколками, ґудзики заклепок, грізні гарматні й кулеметні башти. Ось вона — зброя світової революції. Чого варті моя нікчемна карабінка і шашка супроти такої моці! Та й весь наш ескадрон такому нічого не вдіє.
— То ви нам у поміч? — запитав я.