Графиня Росоцька до своїх останніх днів носила жалобу. Вона цілковито втратила інтерес до життя і тихо згасла від якоїсь загадкової хвороби, що так і не змогли діагностувати лікарі.
Ми одразу ж покинули тепер чужу і неприязну до нас країну. Спадок, що залишила тітка, дозволив нам безбідно жити у Відні. Я найняв детективів, щоб узнати долі тих людей. На жаль, нікого з них зараз немає серед живих. Я полишаю це містечко, полишаю Марію. Навряд чи ми ще побачимося, хоч іскра почуття, що майнула між нами, ще якийсь час бентежитиме мене. Клята війна...
Здобуто з планшетки німецького офіцера, що їхав автівкою шляхом із Крем'яним на Дубно, застріленого стрільцями Часом і Голотою поблизу села Андруга 19.Х.1943 р.
Досвітні вогні
Одного холодного осіннього вечора до нас у село прийшов кобзар. Ні, він був зовсім не таким, як на малюнку в книжці. Йшов накульгуючи, вбраний у пальто, перешите з шинелі, замість смушкової шапки на голові у нього був кашкет. Не був він і сліпим, й віку мав лиш трохи більше за мого тата. Та за спиною ніс справжню кобзу.
Він спитав у нас дорогу і сказав, що він — кобзар. Діти часом бувають мудрішими за дорослих — ми повірили йому й навипередки побігли до села повідомити новину.
Старші чудувалися з того і не йняли віри, аж тут і він прийшов. Зупинився кобзар у хаті дядька Каленика — колишнього голови Просвіти. Чутки селом швидко ширяться, тож за якихось півгодини туди набилося сила-силенна людей. Торкнувся музика струн і завів старих козацьких пісень. Я теж не анальфабет якийсь, у церкві тоді співав. Та то зовсім інше. Ми всі наче занурились у давні ординські часи — як татарва тягне ясир до Кафи, як пани знущаються з людності. Потім він завів про наших славних козацьких отаманів.
Село наше зовсім при місті, Кременецький замок видно з вікна, тож ця новітня татарва на автівках і мотоциклах до нас часто навідувалась.
Бриніли струни, шморгало носами жіноцтво, у хлопів руки стислися в кулаки. Потім кобзар заспівав нових пісень — стрілецьких. Спочатку стиха, потім голосніше старші чоловіки почали підспівувати:
Тато крадькома стерли сльозу. Вони тоді воювали...
Врешті музика стомився, та люди не хотіли розходитися. Господар, дядько Каленик, мало не в плечі виганяв людей — «Совість майте, чоловік з дороги, втомився».
Ми нишком сиділи під плотом, навіть не хотілося розмовляти, щоб якось зберегти цей тремкий стан душі. Вже стемніло, світили тьмяні осінні зорі, й удалині молодик освітлював щерблені стіни древнього замку.
Поруч тихо забриніли струни... То був кобзар.
— Дядьку, будь-ласка, заспівайте нам іще,— попросив я, сам ніяковіючи від власного нахабства.
Кобзар усміхнувся.
— Дітки, не можу, голос утомився. Давайте краще розкажу якусь бувальщину. Тож слухайте...
Чи бачили ви, що вдосвіта, коли тільки починає сіріти і люди бачать найсолодші сни, на стінах замку часом блимає одинокий вогник?
То було у сиву давнину, ще до часів козацтва і славних гетьманів. Але й тоді були лицарі, що боронили нашу землю. Один князь зрадив свій народ і привів сюди панувати ляхів. Почали вони нашу землю неволити. Піднявся проти нього його брат і очолив повстання, та не пощастило йому. Потрапив у полон, й ув'язнили його в цьому замку. І коли засіялася в серцях людей зневіра, оселився відчай й почалися зради, один славетний воїн, князь Дашко Острозький, не змирився з цим. Вирішив він будь-що звільнити свого вождя та продовжити боротьбу. Знайшов він вірного вояка — хороброго та твердого у вірі. Звали того лицаря Ярема. Звелів князь йому стати на службу до ворога в залогу Кременецького замку, аби щоночі перед світанням той виходив на фортечний мур і світив ліхтарем. Й коли на трьох навколишніх горах запалають вогні у відповідь, він має відчинити замкову браму.
Щоночі блимав із мурів замку вогник, та марно вдивлявся Ярема у безпросвітну темінь. Довгі роки чекав лицар вогнів на горах, та їх усе не було. Життя минало, вже почала зневіра закрадатись у його душу. Були війни — з татарвою, з московитами. Не оминули вони й Ярему. Всіляке на війні трапляється. Сталося так, що врятував одного разу Ярему од лютої смерті на московитських шаблях лях Міхал, і стали вони побратимами. Ділили усе — і шмат хліба, і золоті таляри.
Минуло багато літ. Із юнака став сивим чоловіком Ярема... І якось однієї ночі запалали жаркі багаття на сусідніх горах...
На сторожі брами тоді стояв Міхал.
— Прости мене, друже-ляше,— промовив Ярема,— незламна мала б бути побратимська клятва, та маю я іншу. Знаю, важка покара мене чекає, та кладу я свою душу безсмертну на вічні страждання заради волі мого народу,— і вдарив ножем побратима.
— Будь проклятий ти, зраднику,— прошепотів перед смертю лях,— щоб душа твоя чорна не упокоїлася доти, доки ця земля не стане вашою. Карайся вічно...
Увірвалися в замок закуті в крицю вершники князя Дашка. Був важкий бій. Порубали тоді всіх ляхів, нікого живим не залишили. Але й наших багато полягло. Загинув і лицар Ярема. Та душа його, проклята побратимом, не упокоїлася. Щоночі виходить Ярема на фортечний мур і світить ліхтарем. Чи запалають знову вогні на горах? Чи не йде сюди переможне українське військо? Зірко вдивляється у далечінь — від засніжених вершин Кавказу до Карпатських гір — чи не видно волі України, бо страждає його душа на землі, хоче спокою...
— Дядьку, а коли упокоїться душа Яреми? Він же герой і поліг за нашу землю,— запитав я.
Кобзар лише зітхнув.
Тієї ночі я не заснув і вдивлявся у чорний морок ночі. Десь під ранок мені на мить здалося, що десь далеко, на замку, зажеврів і згас слабенький вогник. Я уявив, як старий сивий лицар із ліхтарем дивиться з фортечного муру кудись далеко, за обрій, за наш час, туди, куди не сягає людське око...
На світанку приїхали німці. Було багато автівок і кілька панцирників. Був навіть повітовий комендант — полковник Келлер. Вони шукали партизанів. Взагалі, у наше село хлопці не часто навідувалися, напевно, щоб нас не підставляти. Та ті німаки були не вельми хоробрі й більше полюбляли шукати партизанів там, де їх немає.
Нас усіх зігнали на вигін. У центр вивели кобзаря і дядька Каленика. Молоденька білява перекладачка зривистим голосом зачитала наказ коменданта. Вона тоді мало не плакала.
Кобзаря і дядька Каленика розстріляли просто перед нами.
Перекладачка, як виявилося, була з наших. Багато, кажуть, вона людей врятувала. Та кобзаря не змогла. Німці розстріляли її за місяць потому. Коли її арештовували, встигла двох есесманів з пістоля на місці положити.
А хлопці з нашого села тоді майже всі до лісу пішли. Із півтори сотні війну пережило лише троє..
— Діду, діду, то упокоївся вже лицар Ярема? Україна ж тепер незалежна.
— А ти, онуку, сам подивися пильно вночі на замок. Чи ходить іще по мурах лицар із ліхтарем? Бо я вже старий, недобачаю.
Вразила мене ця оповідь діда, я не спав і майже всю ніч вдивлявся в чорну далечінь. Та мабуть, сам незчувся, як заснув.
Наснився мені дивний моторошний сон.
Я сам серед холодного каміння замку. На стіні дивна постать — закута в крицю, з мечем і ліхтарем. І хоч мені лячно, та якась невідома сила змушує мене підійти. Постать повертається, і чорні зболені дівочі очі дивляться крізь мене кудись у нічний морок...
Листи зі схрону
Товаришу начальнику, пишу вам, бо жодних сил терпіти це вже немає. Я чоловік пострадавший і за свою боротьбу з фашизмом мало не був розстріляний німцями. Одначе в останній момент розстріл замінили жорстокими тортурами і відпустили заледве живого додому. Підозрюю, що то фашистська наймичка-перекладачка, німецько-українська націоналістка, Марія Старенко, запідозрила в мені справжнього радянського підпільника і партизана й донесла про це німцям. Але я нічого їм не сказав і нікого не видав. Що може підтвердити моя жінка Явдоха і кум Микола.