Омелюх з ненавистю дивився у водянисті очі есбіста.
— А якщо німці брешуть?
Тонкий шар награної ввічливості випарувався, і той вибухнув гнівом.
— Я знаю, що ви думаєте про СБ! Та якби не ми, то тут не лишилося б жодної боївки. Краще розстріляти десять підозрілих, ніж проґавити одного справжнього зрадника — чи не так?
— Я вже десь чув щось схоже. Здається, це говорив Торквемада,— несподівано заперечив Омелюх.
— А... Ти ж із розумників. Забудь усю ту дурню, що вичитав із книжок. Зараз війна, і діють інші закони. Отже вам, друже Омелюх, доручається завдання — ліквідувати зрадника. Це єдиний вихід. Заарештувати й судити ми його не можемо — він мірошник[21], а їхні боївки зараз численніші та сильніші від наших. Лиса тут поважають і не повірять у те, що його завербували німці. Ви ж, друже Омелюх, теж не вірите? — гостро запитав есбіст.
— Ні, не вірю,— твердо відповів Омелюх.— Я надто добре його знаю.
Есбіст усміхнувся, хоч очі лишалися холодними і непроникними.
— Мені до вподоби ваша сміливість, юначе. Але це наказ Головного Проводу, і я не зобов'язаний нічого пояснювати. Утім,— він стишив голос і вів далі довірливим тоном,— Головний Провід цілком слушно вважає, що лише ми можемо та повинні вести далі боротьбу. Мірошникам і бульбашам немає місця в цих лісах. Коли їхні боївки втратять чільників, вони змушені будуть перейти до нас.
Сивий чоловік підвівся.
— Тож будьте вояком, друже Омелюх, а не манірною панянкою. Це наказ.
Сотник Лис схилився над мапою. Загін відірвався від переслідувачів і розчинився в густих лісах. Після останньої невдалої акції він утратив два десятки людей. Усе мало бути добре, якби не клята танкетка, що несподівано з'явилася на дорозі. Коли змовк кулемет, він здалеку побачив, як панцерник крутився на тому місці, де лишилися його хлопці, шматуючи вузькими гусеницями мертві тіла. Якби ж була хоч маленька гарматка!
Загін пройшов за цей тиждень понад сотню кілометрів лісовими хащами, зробивши лишень кілька короткочасних зупинок. Мітки хімічним олівцем на трофейній німецькій мапі вказували, що тут ворога не мало бути. Та й хлопцям потрібен відпочинок. Найбільше ж його вабили кілька дрібних квадратиків, що позначали населений пункт Pistchentsi. Напевно, це була цілком абстрактна назва для попереднього власника, немолодого обер-лейтенанта-резервіста, що знайшов вічний спочинок на чужій неспокійній землі. Та сотнику Лису цей хутір був добре знайомий...
Він запалив відвологлу цигарку. Деручкий солодкавий дим навіяв спогади. Дивні, наче з іншого, чужого життя, яскраві та світлі, надзвичайно далекі від цього суворого і жорстокого світу.
— Піду на хутір,— кинув Лис чотовому.
— Пане сотнику, тут неподалік бачили якусь невідому боївку. Напевно, стьопки[22]. Вони останнім часом поводять себе відверто вороже.
Лис кинув недопалок і рішуче розтоптав його.
— Ти лишаєшся за старшого. Коли щось станеться — знаєш, як чинити.
Вікно крайньої хати тьмяно світилося, тихо постукав у двері умовним стуком. У майнула якась постать, і Лисова рука мимоволі лягла на автомат.
Двері відчинив старий Галчин батько. Глипнув на Лиса й, наче не здивувавшися його несподіваній появі, промовив:
— Заходь, Степане, до хати.
У хаті був хтось іще. Лис уловив чужий дух тютюну й одеколону, та умить оцінивши ситуацію, зрозумів, що він чужака не випередить. На столі поміж тарілок лежав парабелум і зовсім поруч — рука незнайомця. Лис демонстративно повільно зняв кашкета, перехрестився на образи й, обережно притримуючи за люфу, поставив у куток автомат-фінку. На столі парувала макітра з картоплею, стояла фляшка самогону, на тарілці лежало Ніжно-рожеве сало. Він непомітно розстібнув кобуру.
— Лисе, ти не впізнаєш мене? — запитав гість.
— Зачекай, ти ж... Петро Ковальчук! А ти змінився...
— Іти теж, Степане.. Подорослішав.
Обоє чоловіків обійнялися.
— За зустріч, Степане.
— За зустріч, Петре.
Цокнулися граненими шкаликами.
— А ти в мірошниках ходиш, Лисе? — раптом запитав Петро.
Лис здивовано подивився на свого давнього студентського друга.
— Не чекав, що ти в стьопках. Із Білокриницької школи ваших небагато вийшло,— він криво усміхнувся. Радість зустрічі миттєво згасла. Зависла неприємна мовчанка.
— А де Галя? — запитав Лис у старого.
Батько знову налив.
— Пішла до куми. Та просила допомогти.
Лис із Петром гостро переглянулися. Кожен зрозумів, що старий просто відіслав її з дому.
Розмова не клеїлася, і вони мовчки перехилили ще кілька шкаликів. Старий відчував напругу і намагався оживити розмову, та на його питання кожен відповідав уривчасто й стисло.
Повернулася Галя.
— Степане, тебе яким вітром сюди занесло? — запитала вона.
— Недобрим, воєнним, Галю,— відповів Лис.
Вона щось щебетала, намагалася бути гостинною і невимушеною. Старий захмелів і тихо куняв за столом. Якась двозначність ситуації, яку всі відчували, змусила піднятися обох. Галя провела Петра, доки Лис вовтузився з непоступливим ременем. Із-за дверей Лис почув шепіт.
— Петре, не приходь більше, між нами нічого не було і не буде. Забудь мене.
— Що ж, прощавай, Галю. Дякую за гостину.
Вона повернулася і зависла на шиї у Лиса.
— Я так чекала на тебе, молилася... Казали, що ти загинув, та я не вірила.
Від гарячого поцілунку в нього запаморочилось у голові. Вона потягла його до своєї кімнатки...
Темний грабовий ліс лише починав сіріти. Мовчазний осінній ранок хапав пронизливим холодом. Він нарешті вийшов на узлісся і глянув на циферблат годинника. Зелені цифри вже не світили містичним фосфорним вогнем. Була шоста ранку. Уже скоро. Він скинув із-за спини важку совіцьку снайперську гвинтівку і заліг у сиву від паморозі, хрустку траву. Маслянисті набої блиснули несправжнім тьмяним золотом. Він плавно пересмикнув затвор, розвернув м'ятий німецький офіцерський кашкет козирком назад і припав оком до прозоро-фіолетової лінзи оптичного прицілу...
— Я повернуся, Галю. Обов'язково повернуся до тебе. Знайду, де б ти не була, кохана моя,— він поцілував її.— Мені час іти.
Вона перехрестила його:
— Хай Бог береже тебе, вояче.
Лис закинув за спину автомат і пішов добре знайомою польовою стежкою, оминаючи хати з галасливими собаками і розбиту фірами дорогу. Холодний вітер пронизував утлу мишасту шинель, шмагав по обличчю невловимою дрібною мрякою, але він ішов і всміхався.
Війна, цей жорстокий і моторошний світ був десь далеко і здавався несправжнім, нереальним. Німці, польські аківці, далекі тепер совіти, нещирі, часом страшніші від ворогів союзники були далекими і нудними, як сторінка гімназійного підручника історії.
Щастя — чи має Лис на нього право? Він — один із тих маленьких людей, що збройно повстали проти двох циклопічних, нелюдських військових машин. Чи є у нього майбутнє?
Зненацька з дерева зірвалася зграя ворон. Лис миттєво схопився за автомата.
Сухо тріснув одиночний постріл гвинтівки, і за мить задеренчала вже марна й запізніла на вічність черга фінки.
Куля підкинула його тіло, і він упав у вологе пряне листя. Ще димився ствол автомата, що валявся поруч. Ось і все...
Дійсність повернулася до нього шаленим болем. Тягучі миті наближали до нього постать, що підвелася з землі. Лис був спробував поворухнутися, але тіло не слухалося. Тільки відчував, як під шинелею гарячим струмком цебенить кров. Стрілець дістав пістолет і пересмикнув затвор.
Граната... Хоч би вдалося дотягтися до кільця. Тоді ця бляшанка репне вогняною квіткою — і він помститься й забере зі собою вбивцю. Та руки не слухалися. Світла пляма обличчя вже набула обрисів. Лис упізнав його.