— Петре, це ти?
Той мовчав.
— Петре, я знаю, що це ти. Це через Галю чи тому, що я мірошник?
Той опустив пістолет.
— Господи, Петре, що ж ти робиш? Збав мене від страждань, будь чоловіком, я ж і так не жилець...
Петро вистрілив...
Пітер Ковальчук, бізнесмен і шанована в цьому маленькому місті людина, кілька днів тому поховав дружину. Діти давно розлетілися та нагадували про себе лише поштівками на Різдво. Старий відчував себе у цьому великому будинку, де вже оселилося відлуння, самотнім, старим і нікому не потрібним. Безсоння і спогади — це все, що лишилося. Єдина розрада — з'їздити в неділю до церкви. Літній приязний священик завжди вислуховував його.
Цього ранку опустилася густа імла. Утім, старий хотів потрапити на недільну службу. Він сів за кермо, повернув ключ. Старий двигун колись дорогого та респектабельного авта загудів солідною басовитою нотою. Жовті фари розрізали імлу. Він їхав поволі та зосереджено пильнував сіру стрічку слизької дороги.
Раптом Петро зауважив постать на узбіччі. Либонь, якийсь із тих гіпі ловить попутку для своїх далеких та безцільних подорожей. Він ніколи не підвозив цих підозрілих нероб. Та за мить старий упізнав його. Мишаста німецька шинеля, закинутий за плече автомат-фінка, не припалена цигарка та сірі насмішкуваті очі...
Ні! Це неможливо... Старий вдавив педаль акселератора до підлоги. Машина рвучко подолала гарантовані виробником шість секунд розгону до максимальної швидкості. Його втиснуло в крісло, і лише за мить він побачив величезну вантажівку, що випливала з туману. Різко вивернувши кермо на межі непоправного, він ледве встиг уникнути зіткнення.
Петро Ковальчук спинив авто на узбіччі й послабив вузол краватки. Занило серце, з чола котилися краплини поту. Він заплющив очі та відкинувся потилицею до наголів'я крісла.
— Сер, із вами все гаразд? — ввічливо запитав поліцай. Петро навіть не помітив, коли позаду його авта на узбіччі зупинився патрульний мотоцикл.
— Так, усе добре,— старий силувано зобразив приязну усмішку,— до речі, ви не бачили за поворотом чоловіка у сірому пальті?
— Ні,— здивовано відповів той,— а що?
— Так, пусте.
— Щасливої дороги, сер. Будьте обережні,— поліцай скочив на мотоцикла і за мить щез у біло-молочній імлі.
— Що сталося? — стурбовано запитав отець Іван. Він уперше бачив Петра Ковальчука, шанованого та щедрого парафіянина своєї церкви, у такому стані. Завжди впевнений у собі й охайно вбраний, тепер Петро Ковальчук мав жахливий вигляд. Бліде обличчя, вузол краватки з'їхав набік. Старий був, безперечно, чимось наляканий.
— Панотче, я щойно бачив людину, яка загинула півстоліття тому за кілька тисяч миль звідси.
— Пане Петре, церква з обережністю ставиться до таких речей. Можливо, ви бачили просто схожу людину,— м'яким голосом промовив отець Іван.
— Я бачив його, панотче, як зараз бачу вас,— гаряче заперечив Петро,— він був таким, як і тоді, на Україні, коли ми зустрілися востаннє.
— Це було на початку сорокових? — запитав священик.
— Так, отче.
Священик на хвилю змовк, замислився.
— Пане Петре, ви лишилися наодинці зі своїми спогадами з тих лихих часів. Можливо, щире каяття і молитва зарадять цьому.
— Отче, він був моїм другом. Це я вбив його,— тихо промовив Петро.
— Моліть у Бога прощення,— суворо відповів священик.
Старий похнюпив чоло й мовчки кивнув.
— А ще,— отець Іван пом'якшив тон,— пораджу вам не як священик, а як друг — зверніться до лікаря. Ви кепсько виглядаєте.
Петро Ковальчук понуро поплентався до авта. Він не знайшов розради у бесіді зі святим отцем. Здалося навіть, ніби священик чи то поставився легковажно до його розповіді, чи ж взагалі вважав його несповна розуму. Ледь діставшись дому, старий відчинив бар, узяв невідкорковану пляшку найміцнішого, що в нього було. На загал він пив дуже мало й рідко. Та тепер налив собі в склянку віскі майже по вінця й одним духом перехилив.
— Справді, нерви розхиталися. Треба ж таке! Увижатися вже почало,— промовив уголос сам до себе. Він знову намагався стати тим самим практичним і раціональним Пітером Ковальчуком, яким його знали всі.
День минув у якихось дрібних і нікчемних клопотах, які він собі понавигадував. Увечері сів біля телевізора. Сон не йшов, і він до глупої ночі дивився всілякі галасливі ток-шоу, чорно-білі бойовики, новини про якісь далекі й незрозумілі війни. Петро зрештою вимкнув телевізор і знову налив собі віскі.
— П'єш на самоті? — іронічно запитав його знайомий голос. Лис сидів за столом, закинувши ногу на ногу, і крутив в руках свою «дев'ятку»[23].— Може, й мені запропонуєш?
— Ти ж мертвий, ти несправжній,— не дуже переконливо заперечив Петро.
— Для тебе — ні, друже Омелюх,— спокійно відповів Лис.
На обличчі Петра несподівано сяйнула хитра п'яна усмішка.
— Тож, може, вип'єш зі мною, Степане? — і не чекаючи на відповідь, старий попрямував до шафи.
Обернувся до Лиса, але в руках замість двох келихів тримав рушницю — дорогого надійного напівавтоматичного ремінгтона, колись подарованого колегами по бізнесу. Тоді він ніяково усміхався — не зізнаватися ж їм, що він не любить зброї та ніколи не стане мисливцем, не долучиться до їхньої компанії поціновувачів цієї суто чоловічої розваги.
Та втім зараз, здається, саме той випадок, коли ця зброя стане в пригоді...
Оглушливо гримнув постріл. Зі стіни посипалося скло з обв'язаного жалобною чорною стрічкою портрету покійної дружини.
— Петре, тобі не набридло стріляти в мене? — презирливо кинув Лис. Він спокійно підвівся і поклав свою «дев'ятку» до кобури.— І навіщо ти познущався з портрета місіс Ковальчук? Вона у чому винна?
Петро ошелешено дивився на стіну. Грубий вовчий шрот змів обличчя покійної дружини з фотографії.
— Я йду, друже Омелюх, бо у тебе зараз будуть гості, не хочу заважати. Але я незабаром повернуся...
Старий прийшов до тями від виття поліцейських сирен. У кімнаті смерділо пороховим димом. Петро зі злістю кинув рушницю на підлогу. У двері наполегливо гупали дужі кулаки.
— Містере Ковальчук, відчиніть! Це поліція! — гучно вимагав незнайомий голос.
І стиха, з-за дверей, долинув уривок розмови: «...Мабуть, укоротив собі віку... Ще трохи — й висаджуватимемо двері».
— Іду, йду, зачекайте,— гукнув старий по дорозі до дверей.
— Що сталося, містере Ковальчук? — запитав суворий поліцай, тримаючи пістолет напоготові. За його кремезними плечима, на безпечній відстані, юрмилися стурбовані сусіди.
— Нічого. Випадково вистрілила рушниця,— Петро був блідим, і голос тремтів.
Поліцай попросив дозволу зазирнути до хати й пересвідчитися на власні очі, що все дійсно гаразд. За хвилину він вийшов і заховав пістолет у кобуру.
— Справді випадковий постріл,— кинув напарнику. Тоді повернувся до старого: — Містере Ковальчук, я не знаю, чи ви маєте досвід у поводженні з вогнепальною зброєю, але дуже прошу надалі бути обережнішім і не лякати сусідів. Наразі бажаю всього найкращого.
— Доброго дня, містере Ковальчук! — сяйнув білосніжною усмішкою лікар. Це був знаний фахівець, геть уся стіна кабінету була завішана дипломами поважних університетів і різними медичними сертифікатами та ліцензіями. Його всепроникний професійний погляд хвацько шукав якихось ознак, аби відразу поставити попередній діагноз.
— Докторе, мені ввижається людина, яка загинула дуже давно.
Лікар глипнув на Петра поверх тонких золотих окулярів.
— Ви страждаєте на безсоння?
— Так, докторе,— відповів Петро,— але ж ви не замкнете мене до божевільні?
Лікар знову посміхнувся, щиро та невимушено.