— Містере Ковальчук, я не бачу в цьому потреби. Ви, напевно, недавно зазнали важкого стресу?
— Я поховав дружину...
Лікар швидко щось занотував на папірці.
— Вам не можна хвилюватись і потрібен абсолютний спокій. Ось рецепт — поприймайте ліки. По одній пігулці тричі на день. А оце — перед сном. І все буде гаразд. Я на вас чекатиму за тиждень...
Щоправда, Петро почував себе не дуже добре від цих ліків. Дійсність була наче в імлі. Сон був схожий на темне провалля, після якого наставало важке ранкове похмілля. Однак і Лис не приходив уже дні зо два...
Петро відчув полегшення та цілковиту байдужість до всього. Він за звичкою проглянув ранкову місцеву газету. Спинився на колонці некрологів, набраних дрібним петитом. «Щиро скорбимо», «Невтішна вдова і діти», «Нагла смерть забрала любого...» Цікаво, що напишуть про нього? Якими брязкими і несправжніми словами підсумують його життя?
— Так, Петре. Ці лискучі труни, букети, піп — вправний і точний, що повторює одне і те ж день у день. Ти також відчуваєш фальш?
Лис сидів поруч, у бездоганно відпрасованому кітелі з білосніжним комірцем.
— Господи, це знову ти? Доктор казав...— якось ображено вимовив Петро.
— Старий партизан — поганий партизан. Петре, це ж просто жалюгідно... Я часом навіть трохи вдячний тобі за те, що мені не довелося дожити до твоїх літ. Але ти ж, мабуть, не знаєш, що тоді схибив — ти відвернувся, коли стріляв із пістолета, й куля лише роздробила мені щелепу. Через твою слабкодухість я вмирав три дні сам у лісі.
Петро обхопив руками голову:
— Лисе, чого тобі треба? Чому ти не з'являвся раніше?
Той іронічно усміхнувся.
— Петре, ти був надто заклопотаний зароблянням грошей. У тебе ж навіть на дружину та дітей не вистачало часу, куди вже мені... А я лише хочу отримати відповідь на те, останнє запитання — чому ти мене вбив?
— У мене був наказ ліквідувати тебе як агента гестапо.
Лис розсердився.
— Друже Омелюх, це ти можеш розказувати дітлахам із Пласту. Ми ж із тобою — колишні партизани й усе розуміємо. Адже ви просто тихцем відстрілювали наших командирів. Звісно, з високою метою. Та це на совісті ваших чільників. А я про нас із тобою.
— Степане, у мене не було вибору...— голос Петра тремтів.
— Чому ж? Ти міг, наприклад, сказати, що не зустрів мене. Ваші есбісти цілком могли в це повірити... Або ж запропонувати поєдинок,— Лис відверто кпив,— як у вестернах Карла Мая, яким ми захоплювалися у гімназії,— хто швидший: ти чи я, моя «дев'ятка» чи твій парабелум?
У Петра затряслися руки.
— Степане, прости мене.
— Петре, я лише хочу від тебе щирої відповіді на те, останнє запитання. Я надто довго цього чекав,— Лис дивився на нього з докором.
Петро, зціпивши зуби, мовчав, ледь стримуючи сльози.
— Я кохав Галю...
— Петре, я прощаю тебе. Але чи Він простить? — Лис без жалю, з полегшенням кинув на землю зброю і військове реміння й повільно пішов просто в осяяне холодним сонцем вікно.
— Зажди, Степане,— гукнув йому Петро.
Лис обернувся.
— Я з тобою, Степане, я стомився тут...
— ...Колишній член Парафіяльної Управи нашої церкви, колишній голова місцевої філії інженерного товариства, член багатьох братських, допомогових і ветеранських організацій, палкий український патріот, батько міцної української родини, надзвичайно сердечна, чуйна людина...— завченим речитативом бубонив отець Іван. А по усміхненому просвітленому обличчю покійного стікали краплини дрібного холодного дощику — такого ж, як і того похмурого ранку сорок третього...
Політична боротьба між різними крилами ОУН після розколу набрала форми терактів, вбивств політичних опонентів та подекуди відкритих збройних сутичок між загонами ОУН(б) з одного боку, та бульбівськими і мельниківськими військовими формуваннями з другого. Почався розбрат із убивства бойовиком ОУН(б) (за деякими свідченнями радянським агентом) в серпні 1941 в Житомирі двох авторитетних діячів проводу ОУН(м) М. Сціборського та О. Сеника. Навіть попри це на південній Волині до осені 1943 р. боївки ОУН(б) та ОУН(м) діяли спільно.
Нє наш чєловєк
Лейтенант у новенькій шинелі з порожнім рукавом голосував флягою над розбитим важкою технікою шляхом. Туди, на захід, ішли валки танків, тягачів із гарматами, вантажівок, набитих солдатами у сірих шинелях,— ось натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків... Усе це незабаром перетвориться у тлін і закапітюжений брухт у черговій наступальній операції.. Втім, це вже без нього, йому треба в протилежний бік, додому...
Новенький штабний віліс, що нахабно виборсувався проти цієї могутньої течії просто перед радіаторами вантажівок під важкі шоферські матюки інших водіїв, врешті різко загальмував прямо перед ним.
— Домой, товаріщ лейтенант? — весело запитав геть юний хлопчина-шофер.
— Так, уже навоювався. Ти куди їдеш?
— До Їхві[24], а там до залізниці вже доберетеся.
Мовчазний лейтенант байдуже слухав нескінченні монологи свого балакучого попутника, не зронивши жодного слова. Віліс то підскакував на вибоїнах, то надсадно вив двигуном, виборсуючись із рідкого багна. Край блакитних озер і темних лісів, ніби і трохи схоже на рідну Волинь, та не таке — суворіше, чуже. Тут уже відчувалося холодне вологе дихання близького Балтійського моря.
А тили тут неспокійні, попри старання смершів. Чомусь водій звернув машину з головної дороги на якусь лісову просіку. Мабуть, керуючись якоюсь своєю шоферською логікою, він вирішив скоротити дорогу. Машина ледве сунулася під азартну шоферську лайку, пробуксовуючи, кидаючи з-під коліс грязюку, пірнаючи мало не по капот у глибокі калюжі.
— Тваю мать, підеш, внатяжечку, підеш, рідна,— то благав, то лаяв свою заморську машину шофер. Та за якихось півгодини, минувши три чи чотири повороти, вони вперлися у стіну лісу, шлях кінчився.
— Та ж Міхалич казав, що тут зрізати можна кілометрів двадцять. А я ж тут недавно. Відстоюватися годинами на узбіччях не хотілося, все сунуть і сунуть колони, та так щільно, що не протиснешся,— розвів руками шофер.
— А той Міхалич, напевно, забув тобі сказати, що Іда-Вірумаа — повіт неспокійний? — сердито запитав лейтенант, та глянувши на зніченого і переляканого хлопчину, додав: — Не кисни, якось виберемося, аби машина твоя не підвела.
Насилу розвернувшись, вони й далі блудили у лабіринтах лісових просік, аж коли нарешті у кінці темного тунелю зазоріла надія — ліс наче скінчався, і вдалині виднівся невеликий хутірець — кілька хаток, складених із потемнілих від часу нетесаних колод під незвично високими очеретяними дахами.
Мабуть, якимось своїм особливим чуттям він відчув небезпеку і встиг схопити автомата, якого безтурботний водій кинув собі під ноги, й вистрибнути з машини до того, як по склу цьвохнули кулі автоматних черг. Віліс на повному ходу в'їхав у дерево і перекинувся. Просто перед обличчям танцювало здійняте кулями брунатне пріле листя. Чорт, непросто ж пересмикнути затвор однією рукою. Нарешті піддався... Він зловив на мушку одного. Коротка черга — і літній чоловік із кошлатими сивими бакенбардами виронив із рук автомат і повалився на землю. Скільки ж їх? Іще троє, ні — четверо...
Намагаються обійти. Він перебіг до найближчого дерева — і за мить кілька куль впилося у його кору. Скупа коротка черга. Хтось розпачливо зойкнув. Одразу ж перекотився до пенька, що вгледів поруч. Іще одна черга... Хлоп у короткій чорній куртці спіткнувся і впав, а його кашкет покотився перекотиполем, підхоплений поривом вітру. Цей парубок уже ніколи не встане. Решта двоє, мабуть, вирішили відходити, перегукуючись не знайомою лейтенанту мовою. Довгі черги притисли його до землі, годі думати висунути голову. Та у короткому інтервалі він устиг — іще один впав, забарившись на якусь мить змінити спорожнілий магазин автомата. Останній — білявий хлопчик, майже дитина — стояв на видноті, розгублено озираючись, либонь, намагався усвідомити, що сталося, а затим кинув зброю і з плачем побіг.