Отямився у шпиталі. Гарячка, думки рояться недобрі. Що б іще з мене самостріла не зробили й під трибунал не відправили — бо стріляла та сволота зблизька. І хто я такий проти цілого замполіта полку? А доктор, що мене лікував, усе про німецького снайпера править. Я ж мовчу, намагаюся зрозуміти, що робиться. Він же не сліпий і не дурний, повинен добре знати, чим відрізняються рани від пістолетної та гвинтівочної куль.
Через два дні почалося зараження, і мені відрізали руку. Військові доктори швидко лікують — за три дні потому мене вже мали комісувати.
І несподівано до мене приїхав сам командир полку. Взагалі він був чолов'яга жорсткий, без жодних сентиментів.
Спитав, як здоров'я, що збираюся вдома робити. Згадав по матері німецьких снайперів.
«Та ви що, змовилися, про тих снайперів і доктор мені постійно торочить».
А він мене за грудки і тихо: «Ти, лейтенанте Вовк, гадаєш, що найрозумніший? Чи думаєш, я не знаю, що сталося? Я б ту сволоту за таке сам перед строєм розстріляв. Та руки в мене короткі для цього, в нього є своя лапа у політотдєлі армії. Та й думаю, що тобі це слідство теж не потрібне. Хоч хороший ти офіцер, грамотний, крутий як чортяка, і солдати тебе люблять, та й для мене ти загадка, наче сфінкс єгипетський. Щось надто багато ти знаєш і вмієш, як на селюка з глухої Волині, але то не моя справа — у чужу душу лізти. Тебе нагороджено орденом Червоної зірки, і ще від себе ось тобі — дві фляги спирту. Знаю, що не п'єш, але ними ти будь-яку машину спиниш, доїдеш додому, як король, першим класом. Щасти тобі, лейтенанте».
Взяв під козирок і пішов.
«Товаришу полковник, а що із замполітом?»
«Дали підполковника і перевели до штабу армії»,— відповів той не обертаючись.
Ось так я і поміняв власну руку на цей пентакль.
Я ж насправді не червоноармійський лейтенант Вовк, а чотар Голота сотні Крука Української Повстанської Армії. Як мене під час облави в місті схопили совіти, я вже добре знав, за який бік гвера тримати. А як почув, що облава не на упівців, а до совіцького війська — тихо викинув пістолет. Думав, якось викручусь. Це, мабуть, така покара мені за слабкодухість... Та який із мене офіцер — за спиною лише два курси семінарії. Хоч і священик був би поганий — прощати ніколи не вмів...
Та ти вже не мене, а янольські співи слухаєш, хлопче. Упокой Господи твою душу.
— А ви, братчики, щось трохи забарилися,— промовив він тихо до сірих постатей, що скрадалися лісом, і пересмикнув затвор свого ППШ...
Бульбашка
Нарешті скінчилося навчання і почалася клінічна практика. Одним із моїх перших пацієнтів був старенький, але ще жвавий дідок. Звали його Василем Степановичем. Лежав він із пневмонією. Не секрет, що найвередливіші та найвимогливіші хворі — це медики. Ось мені й пощастило — цей дідок усе життя пропрацював у тутешній лікарні фельдшером. Та хворих зараз, окрім нього, не було, медсестра відпросилася копати бараболю, тож я лишився сам у терапії і мусив слухати нарікання старого на теперішню медицину і недолугість сучасних лікарів.
— То було у сорок п'ятому. Був я тоді зовсім іще шмаркачем, як ото ти зараз. Та й не тутешній я, із Полтавщини,— совіт, одним словом. Ні родини, ні друзів, та ще й люд місцевий косо дивиться. А часи були важкі. Голодно — бувало, коли за день в роті й ріски не мав. По лісах партизанка — а виклик є виклик. Їдеш на те село і не знаєш, чи повернешся. А ліків у нас і напоказ не було. У військових, у тих було все. Одного разу, вже пізно вечором, коли я був на чергуванні, у дворі лікарні зупинився віліс. Вискакує звідти військовий — майор медслужби. Проситься переночувати. Ясна річ, уночі ж йому їхати — вірна смерть, перестрінуть хлопці з лісу. Мені ж хіба шкода? Ліжка є. Та й спокійніше — він таки доктор, бо з мене толку тоді було, як ото з тебе зараз. Хороший чоловік був той майор, ще й виявився земляком моїм. Хворих оглянув, мої призначення передивився. Навіть похвалив: порядок у тебе і лікуєш правильно. Потім дістав він флягу зі спиртом, бляшанку тушонки, хліба, ще й цукерків жменю насипав — дівку свою, каже, вгостиш. Незле тоді чергувалося. Розговорилися за чаркою, знайомих спільних знайшли — виявилося, що ми в одному медучилищі вчилися. Цигарками пригостив якимись чудернацькими — чи то німецькі, чи американські — з верблюдом на коробці. Та тут він і каже: ти чув про новітні американські ліки — пеніцилін називаються?
Та де я міг чути? Не знали ми ще тоді антибіотиків. Але киваю — не хотілося ж визнавати себе невігласом. А він і далі провадить: вбиває воно будь-яку інфекцію. Це просто диво якесь. Один-два уколи виліковують пневмонію. Навіть туберкульоз бере. А вже про ті сороміцькі хвороби й говорити не варто. Один заштрик — і як і не було нічого. Майже як панацея Парацельсова[25]. Цьому англійцю Флемінгу, що такі ліки придумав, люди повинні пам'ятник золотий поставити за життя.
Так то воно так, та й що, кажу, з того, як воно десь є. Ліки ж американські, все одно не дістанеш. Та майор лише засміявся: за гроші, каже, все купиш. І дістає з кишені кілька ампул. Це, каже, тобі, дарую, земляче. А треба буде ще — приїзди до мене у Львів. Але звиняй, то вже буде за гроші, бо у мене не фабрика, сам купую у спекулянтів.
А я тоді з Галею своєю, небіжкою, познайомився. Вже й до весілля йшло, а я голодранець голодранцем. Усього майна — що на мені: галіфе і шинеля. Ну, думаю, вхопив Бога за бороду. Зароблю копійчину на весілля, втру носа майбутньому тестю. Бо дуже вже він гоноровим був. Хоч до білих ведмедів міг цей пеніцилін довести, та тоді я ще молодим і дурним був і страху ніц не мав.
Уколов я перший укол одному знайомому лейтенанту. Хороший хлопака. Ще й вірші писав гарні, й усе жінці присвячував. Ось досі кілька рядків пам'ятаю.
Ми ж, чоловіки, усі то розуміємо — яке б кохання не було, немає таких залізних людей, щоб ото кілька років без жіночого тепла могли обійтися. А він одружений, і додому вже час їхати. І нащо ту біду до жінки везти? Чекала, сердешна, на нього стільки, всі очі виплакала. Та й у них, військових, за такі хвороби мало не трибунал загрожував. Дійсно ліки чудодійні були — враз хлоп видужав. Розрахувався щедро. Звісно, звідки ж у нього гроші, він же не інтендант який, а фронтовик. Отримав я сувій шкіри на чоботи та гарну шаль, мабуть, німецьку, для своєї Галі. Ще й добрий могорич він виставив, коли від'їздив додому. Та, певно, шепнув комусь зі своїх друзяк про мене. Решта уколів розійшлися за кілька днів. То ж військо з Німеччини поверталося, станція забита була, ешелон за ешелоном йшов. Почав я трохи в пір'я вбиватися, і грошенята з'явилися, та й одягнувся пристойно — костюм у спекулянтів купив. І Галчин батько вже наче не такий суворий до мене став. У Львові, в майора, я бував мало не щотижня. Та як казав той старий жид — все так не буде. Скінчилося це в один момент. Підходжу до шпитальної брами, аж бачу — ведуть смерші мого майора. Той без погонів, без портупеї, обличчя розбите. Я все одразу зрозумів. А за кілька днів трибунал — і розстріляли його. Потім взнав випадково — не за пеніцилін. Постачав він ліки до лісу. Царство йому небесне, добрий чоловік був.
Урвалося мені з тим пеніциліном. А вояки все йдуть та йдуть. Довелося у сірка очей позичать — нема, кажу, більше.
Та як на ту напасть, приходить до мене сам капітан Кравченко. Енкаведист, лютий як собака. Немало людей замордував, виродок. У нас його всі боялися. Підхопив і він ту болячку сороміцьку.